facebook

Неоголошена війна Кремля згуртувала на захист Вітчизни весь український народ

Військова агресія РаSSєї дала протилежний ефект, викликавши обурення в народу України та згуртувавши на захист Вітчизни навіть тих українців, які до цього були політично пасивні чи мріяли про “русскій міръ”.

Зміцнення національної самосвідомості українців після багатовікового животіння на другорядних ролях після 25 років незалежності почалося в лютому 2014 року. Це прозвучить банально, але коли країна нападає на свого сусіда, особливо якщо вони вважали один одного “братами”, жертви відчувають себе ображеними і гуртуються проти нападника. Саме так і сталося, коли Путлер почав свою неоголошену війну проти України, направивши «зелених чоловічків» у масках на захоплення кримського парламенту, а потім анексував цей півострів.


Немає сумнівів, що кремлівський вожак порахував анексію Криму, а також наступну кампанію із захоплення Східної України, компенсацією за несподіване падіння свого поплічника Януковича, і за втрату РаSSєєю влади над Україною. Європейці, американці та українці, навпаки, побачили в цьому першому з часів Другої світової війни територіальному захопленні в Європі повернення Путлера до концепції 19-го століття «хто сильний, той і правий», а також порушення підписаних Москвою угод про непорушність українських кордонів і норм міжнародного права.

Крім того, “неоімператор” невірно оцінив військову стійкість України. Легка перемога в Криму, а також потужна внутрішня підтримка його хвалькуватих заяв про відродження величі росії в світі надали йому хоробрості, і Путлер вирішив прозондувати грунт на сході України. Погано організована українська армія не чинила опір в Криму з трьох причин. По-перше, через багаторічні розкрадання коштів з військового бюджету у неї залишилося лише шість тисяч боєздатних солдатів і зброя 20-річної давності. По-друге, опір зірвали ті численні українські офіцери, які зберегли вірність Москві, а не Києву. І нарешті, не дивлячись на сталінський Голодомор і масову загибель українських селян в 1930-і роки, українці просто не могли повірити, що росіяни стануть стріляти у своїх “молодших братів”.

Путлер розраховував на те, що і операція на Донбасі пройде малою кров’ю. Схоже, він повірив власній пропаганді, яка твердила, що незадоволені російськомовні громадяни на сході України з готовністю повстануть проти Києва, достатньо тільки нечисленним російським спецназівцям очолити ці зусилля. У певному сенсі цей регіон був ідеальним полігоном для перевірки “неоімперської” концепції щодо заповнення вакууму, що залишився після зникнення комуністичної ідеології. Цю кампанію спочатку представили як мрію про Євразійський союз, але потім від цього відмовилися, коли стало ясно, що Україна до нього не ввійде. Тому її загорнули в іншу упаковку, назвавши збиранням співвітчизників, розкиданих за межами «руSSкого міра» з розпадом Радянського Союзу, а потім перейменували в повернення царської “Новоросії”.

Спочатку підтримані Кремлем сепаратисти швидко взяли під свій контроль приблизно дві третини Луганської та Донецької областей. Але Путін переоцінив військове завзяття жителів сходу, на самому початку місцеве населення з теплотою поставилося до обіцянок сепаратистів про підвищення пенсій. А літнім людям явно подобалося вибудовуватися в живі щити навколо зайнятих сепаратистами місцевих адміністративних будівель, і перешкоджати українським військовослужбовців, які намагалися повернути їх. Але потім ця новизна приїлася, а тяготи і знегоди війни посилилися. Москві і фінансованим нею сепаратистам довелося все частіше робити ставку на різношерстих найманців і кримінальні угруповання Донбасу, які домагалися успіху в бою тільки тоді, коли їм допомагали «добровольці» з росії, і коли вони отримували російське важке озброєння, що потайки доставляється через кордон.

У військовому плані Путін навесні 2014 року міг провести ескалацію, перейшовши від обмеженої, замаскованої, а тому досить спірної і сумнівної війни за участю «зелених чоловічків», яку Захід назвав «гібридною», до повномасштабного вторгнення в Україну із задіянням регулярних раSSєйських військ. Саме таку загрозу створив кремлівський диктатор, зосередивши на північній, східній та південній межі України угруповання чисельністю 80 тисяч чоловік, яку він привів у вищий ступінь бойової готовності і залучив до участі в навчаннях.

Путерівські військові погрози на адресу України дали протилежний ефект, викликавши обурення в українців. У травні 2014 дослідний центр Pew провів опитування і з’ясував, що 77% українців, включаючи 70% жителів східної України, які проживають поза зоною бойових дій на Донбасі, вважають, що їхня країна повинна згуртуватися, а не розколюватися на частини. А на початку липня 2015 центр Pew повідомив, що у 60% українців в цілому негативна думка про росію.

Дух Євромайдану згуртував тих українців, які до цього були політично пасивні. В армію, в відроджену національну гвардію і в добровольчі воєнізовані формування в масовому порядку пішли добровольці. Цивільні волонтери готували і доставляли їжу новобранцям. Технічні фахівці з нуля конструювали і будували свої власні безпілотники для спостереження за противником в прикордонних районах, які Україна вже не контролювала.

Українські ветерани та “афганці”, які брали участь у приреченій радянській війні в Афганістані в 1980-і роки, в прискореному порядку проводили початкову військову підготовку з новоспеченими солдатами. Військові заводи України зуміли відремонтувати 20-річні танки і побудувати нові під час бойових дій. Моральний дух в українській армії був набагато вищий, ніж в рядах найманих авантюристів і кримінальних банд, так як вона боролася з загрозою існуванню своєї країни. До середини серпня 2014 українські війська звільнили більшу частину захопленої повстанцями території та скоротили “ДНР” і “ЛНР” до розміру двох маленьких вогнищ опору.

Для Путлера це було занадто: він направив на Донбас свої елітні повітряно-десантні війська, щоб ті провели контрнаступ спільно з сепаратистсько-російськими наземними силами, оснащеними важкою зброєю.

Але він втратив всю Україну, поступившись її Євромайдану, який зневажав. Він не зміг включити “Новоросію” до складу РаSSєї. Йому також не вдалося зберегти розбомблений і спалений Донбас у тому вигляді, в якому він хотів його анексувати. Створення на його території зони замороженого конфлікту для майбутніх маніпуляцій навіть “утішаючим призом” назвати не можна. Він спровокував Захід на воскресіння НАТО і на введення санкцій, які боляче вдарили по російській економіці. Він налякав Білорусію, Казахстан і Туркменію, які віддалилися від Москви.

Більш того, російська війна в Україні змусила згадати про провальне радянське вторгнення в Афганістан, де в 1980-і роки загинуло 15 тисяч радянських солдатів. Афганістан дав поштовх виникненню в росії Комітету солдатських матерів, який намагається з’ясовувати обставини загибелі російських військовослужбовців. У травні минулого року, коли від комітету пішли численні запити про російських втрати в Україні, Дума прийняла закон, що забороняє поширювати інформацію про втрати росіян за кордоном. У такій ситуації Путлер навряд чи відновить активні бойові дії на Україні, оскільки це створить ризик нових втрат серед російських військовослужбовців.

За матеріалами – http://www.newstatesman.com/world/2016/02/how-vladimir-putin-lost-ukraine

Читайте також:  Начальник міліції Одеси зможе вийти під заставу

Шукайте деталі в групі Facebook