Чия Пасха «правильніша»?

Цього року Католицька Церква римського обряду святкує Великдень 27 березня, набагато випереджуючи не тільки православних християн (1 травня), але і юдеїв (23 квітня). Чому так відбувається і чия Пасха «правильніша»?

Про це — розмова з Юрієм Рубаном, кандидатом історичних наук, кандидатом богослов’я, фахівця з еортології («святознавства»).

— Насамперед, про терміни. Чи поширені вислови «католицька Пасха» і «православна Пасха», які мені (та й не мені одному) не дуже подобаються, правомочні й припустимі?

— Строго кажучи, у догматичному аспекті ці вислови неправомочні, оскільки йдеться про одне й те ж саме свято Воскресіння Христового (на відміну від єврейської Пасхи), хоча й широко використовуються задля наочності. Ми святкуємо не дату (як справедливо відзначив церковний історик В. Болотов, істинна дата Воскресіння Ісуса Христа «залишилась і, ймовірно, назавжди залишиться для історії невідомою»), а прославляємо спасительний День Господній як головний догмат християнської віри. Тому календарна дата не має зобов’язувального догматичного характеру (це «перехідне» свято). Однак до таких висловів люди звикли, оскільки вони вказують не на зміст — він у нас спільний, а на дати святкування у різних Церквах, які найчастіше не збігаються. Тому ми тут маємо справу з мовним спрощенням.

— Так, але багато хто над цим не замислюється, людей хвилює насамперед дата. Хотілось би з’ясувати принципи християнської пасхалії, оскільки Пасху святкують також і юдеї. До речі, яке значення слова «пасхалія»?

— З допомогою пасхалії визначається дата свята. Так називають, по-перше, сукупність календарно-астрономічних правил та поправок для розрахунків, і, по-друге, підготовлені на підставі цих розрахунків таблиці, якими користуються на практиці. Таблиці публікуються у календарях, наукових працях, розміщаються в інтернеті.

— Чи можна почати з передісторії питання: коли виникло саме свято Пасхи, коли почалися навколопасхальні суперечники, що їх викликало? Коротенько.

— Постараюся. Перше століття християнської історії не залишило свідчень про існування річного свята Воскресіння Христового. Відомо тільки про щонедільні особливі дні: п’ятницю — день посту і скорботи, і День Господній (недільний) — день радості й веселощів. Ці відзначення були урочистішими навесні, коли вони умовно збігалися з історичними днями Смерті й Воскресіння Господа. У ІІ столітті вшанування цих подій сконцентрувалось у два свята, які дістали спільну назву «Пасхи»: «Пасха Хресна» (Страсті) й «Пасха Воскресна» (Воскресіння Господа). Тоді ж почалися суперечки про день святкування щорічної Пасхи. Найважливіша з них, у 190-192 роках, відбулася між Віктором, єпископом Рима, та Полікратом, єпископом Ефеса.

— У чому її суть?

— Справа в тім, що Полікрат твердо наполягав на місцевих звичаях — починати святкувати Пасху в день, коли єврейський народ «відкладав квашений хліб», тобто християнська Пасха звершувалася в ніч із 14 на 15 нісана, хоч би 15 нісана й припадало не на неділю (!). При цьому Полікрат посилався на передання, отримане від апостолів Йоана Богослова і Филипа, які довго жили в Ефесі. Прихильників цього ассирійського обряду саме тому стали називали quartadecimani, «чотирнадцятниками». Як справедливо відзначає Болотов, «Пасха Малоазійських Церков не була новозавітним святом у прямому сенсі цього слова — за самим установленням; це була християнізована старозавітна Пасха». На Сході були такі сильні старозавітні традиції, причому не тільки в середовищі християн, навернених з юдаїзму. Боротьба з ними тривала не один десяток років.

І навпаки, продовжує історик, на Заході, «де церковне життя розвивалося без залежності від юдейських традицій», вважали за правильне святкувати Воскресіння Христове саме у той день тижня, який і був призначений для цього спомину, тобто День Господній — неділю, вибираючи неділю після весняного (пасхального) повного місяця. Для нас це виглядає єдино можливим, але тоді все було набагато складніше.

— І чим же завершилася ця суперечка?

— Папа Віктор справедливо розсердився й погрозив малоазійським єпископам відлученням, але за них заступився Іриней Ліонський. Він був грек і знав настрої східних християн. Іриней писав до папи, що його Церква, як і більшість Церков, поділяє римську практику, але він просить не порушувати церковного миру. Папа погодився, і мир було відновлено, спасіння заради; однак малоазійці залишилися при своїх традиціях. Це було мудре рішення: здоровий ґлузд поступово затріумфував, і коли у IV столітті християни стали легітимними й почалося обговорення принципів пасхалії на вселенському рівні, то з’ясувалося, що майже всі святкують Пасху в неділю. Вперті ж «чотирнадцятники» виродилися в нечисленну секту, яка існувала ще у V столітті. Після І Вселенського Собору (325 р.) усі Церкви стали святкувати Пасху в неділю, однак повної єдності в датах між Сходом і Заходом так і не вдалося досягти.

— У популярній літературі посилаються на постанови І Вселенського Собору, які нібито поставили крапку в пасхальних суперечках.

— Це не зовсім так. Нікейський Собор 325 року справді розглядав питання щодо відзначення Пасхи. Але текст оригіналу щодо визначення з питань Пасхи до нас не дійшов. На думку Василія Болотова, «жодних твердих постанов видано не було… Найбільше, що вони (отці Собору) могли зробити, — це постанова незаписана, неоформлена, яка мала характер товариської угоди; рішення про те, що святкувати Великдень потрібно відповідно до звичаю, який установився в Александрійській Церкві» (оскільки тамтешня астрономічна й богословська школи домінували в античному світі). Але Собор заклав принципові основи християнської пасхалії, яка звільнялася від юдейського впливу, і вони стали непорушними. До слова, ще наприкінці ХІХ століття було встановлено, що Нікейський Собор мав справу не з чотирнадцятниками, а з так званими «протопасхітами», які святкували Пасху в неділю (!). Отці Собору суворо дорікають їм не за те, що вони інколи відзначали Пасху в один день із юдеями — це періодично бувало і в східній традиції, — а за те, що вони допускали звершення Пасхи раніше за рівнодення (як це було в ті самі роки і в юдеїв), тобто залежали від юдейської пасхалії. Саме у світлі цього можна зрозуміти сенс соборної настанови не святкувати Великодня «разом із юдеями».

— Насправді? А майже всі вважають, що йдеться про календарний збіг із юдейською Пасхою!

— Це питання було «закрите» ще наприкінці ХІХ століття. Ось що пише професор Дмитрій Огіцький: «Що могли мати на увазі ці правила, забороняючи християнам святкувати Пасху разом із юдеями? Випадковий збіг на один день християнського та юдейського свят? Якщо так, то, питається, чому такий збіг неприпустимий? Чи тому, що християнська Пасха осквернилась би через збіжність із юдейською? (…) Але відомо, що Церкви, які прийняли Нікейське визначення за правило, анітрохи не утруднялися випадками таких збігів і святкували Пасху в один день із юдеями… і після Нікейського Собору — в 328, 343, 347, 370, 394 роках та у пізніші часи». Востаннє це було 783 року. Більше того, «в канонах ніде немає заборони святкувати християнську Пасху раніше за юдейську». Далі він справедливо іронізує: «Постає ще й таке питання: в якому становищі (…) опинились би християни, якби, скажімо, зараз юдеї змінили свою пасхалію і наблизили своє датування Пасхи до нашого — чи довелося б нам тоді “втікати” від них зі своїми датами й перебудовувати пасхалію?» Абсурд! Із цього випливає: «У світі фактів, які стосуються історії пасхальних суперечок у Нікейські часи, відповідь на все це може бути тільки одна: Нікейські отці відкинули будь-яку залежність термінів християнського Великодня від термінів юдейської Пасхи». Саме такий сенс має заборона святкувати Пасху разом із юдеями. Тому нав’язана пізніше візантійськими каноністами Зонарою, Вальсамоном (ХІІ ст.) і Властарем (XIV ст.) залежність термінів християнської Пасхи від юдейської абсолютно неправомірна. Думка (яка стала для неосвічених у цьому питанні християн ледве не догмою!), нібито, «згідно з канонами, християнська Пасха завжди має слідувати після юдейської, принципово помилкова».

— Отже, Ви сказали, що після Нікейського Собору всі Церкви, окрім сектантів, що відосібнилися, стали відзначати Великдень у неділю. Але чому не вдалося досягти повної єдності поміж Сходом і Заходом?

— Справа в тім, що незбіжність недільних пасхальних дат (підкреслюю) — питання не догматики, а традицій Помісних Церков. Про головний результат навколопасхальних суперечок пише мій вчитель, о. Ліверій Воронов. Цитую: «Законодавче закріплення переконаності, що Пасху слід святкувати після весняного рівнодення, треба розглядати… як показник того, що християнська свідомість у пасхальному питанні повністю самовизначилася, “з честю поховавши синагогу”, за висловом блаж. Августина*, — вплив звичаїв якої Церква зносила довго й терпеливо, аби не непокоїти слабке сумління деяких чад своїх. Було зроблено рішучий крок, після якого вже не може бути повернення до практики, що віджила своє, визначати Пасху, підлаштовуючись під поняття юдеїв або ставлячи себе у залежність від їхніх звичаїв або пасхалії».

Римська Церква деякий час зберігала свою пасхалію (до якої і на Нікейському Соборі поставилися з повагою, тим більше що саме Рим, як ми пам’ятаємо, ще в ІІ столітті рішуче захищав християнський принцип святкування Пасхи тільки у день недільний), тому пасхальні дати на Сході й Заході не завжди збігалися. Але це ніяк не порушувало єдності Вселенської Церкви.

— Але чи був період, коли дата Пасхи християн збігалася?

— Так. Як пише о. Ліверій, «з часів Карла Великого (поч. ХІ ст.) і до понтифікату папи Григорія ХІІІ (до 1582 р.) вся християнська Церква повсюди приймала александрійську пасхалію, припасовану до запровадженого Діонісієм Малим літочислення від Різдва Христового, і звершувала святкування Пасхи, у відповідності до бажання отців Нікейського Собору, повсюди в один і той самий день».

— Тобто єдність була порушена після знаменитої григоріанської реформи. Які були її причини?

— Реформа була потрібна. Якби східні християни прийняли цю — історично повністю доцільну — реформу, пасхальна єдність би збереглася. Завданням реформи було повернути весняне рівнодення, цю найважливішу астрономічну точку відліку, на час, коли складалися правила розрахунку дати Великодня.

Через відставання юліанського календаря від астрономічного часу всі дати з IV і до кінця XVI століття пересунулися вперед на 10 днів (а умовні, «пасхальні» повномісяччя відбувалися на 3‑4 дні пізніше за астрономічні). Весняне рівнодення (істинне) припадало уже не на 21‑ше, а на 11‑те березня за юліанським календарем. Тому, якщо перший весняний повний місяць наставав з 11 по 21 березня, то, за церковними правилами, пасхальним це новомісяччя не вважалося, і Великдень доводилося святкувати на більше ніж 30 днів пізніше (місячний місяць — 29 або 30 днів + дні до першої неділі), тобто вже після другого новомісяччя. А це — порушення своїх же правил!

Заради виправлення цього ненормального становища й було проведено реформу юліанського календаря, в основі якої лежав проект італійського лікаря й астронома Луїджі Ліліо. У буллі Inter gravissimas («Серед найважливіших…») від 24 лютого 1582 року папа Григорій ХІІІ підкреслював, що робиться це, «аби повернути весняне рівнодення на його попереднє місце, яке отці Нікейського Собору встановили на 12‑й день перед квітневими календами» (=21 березня). Це означало логічне повернення до вихідних календарних точок розрахунку — які мають бути непорушними в будь-якій системі вимірювання, і григоріанський календар із достатньою точністю став фіксувати істинний час. (Тобто людство, простіше кажучи, «підвело годинник, який почав відставати».) А щоби помилка в подальшому не повторювалася, було уточнено систему високосних років, а також приведено у відповідність до фаз Місця 19‑річний місячний цикл та визначено правила його регулярного (в кожному столітті) виправлення. Для порівняння відзначимо, що юліанський календар відстає «від природи» на одну добу всього за 128 років, а в григоріанському помилка в одну добу накопичується аж раз на 3300 років (!), що не має практичного значення за сучасних способів проміжної корекції тривалості року. Це — наочне свідчення безглуздості ревнителів юліанського, «язичницького» календаря «канонізувати» його, проголосивши «православним», тобто вічним і непогрішимим. Сам Юлій Цезар, який з обов’язку посади виконував служіння верховного жерця й був залічений до сонму богів, напевно би посміявся над своїми простодушними поклонниками, дізнавшись, що його «язичницький» календар став для них не просто «християнським», але й «сугубо православним». Такого апофеозу в історії цей поганин явно не очікував. Як розумна людина, він усвідомлював, що його система вимірювання, будована на даних александрійських астрономів, у майбутньому може бути реформована і приведена у відповідність із вимогами часу. Вдосконалення вимірювальних приладів (а календар — не догма, а лиш «інструмент для вимірювання часу») — реальність, яка не вимагає доказів.

— А який сучасний стан цього питання?

— На сьогодні для пасхальних розрахунків на Заході використовується григоріанська пасхалія, на Сході — александрійська. Обидві вони засновані на принципі, згідно з яким Пасха має звершуватися у перший недільний день після першого повного місяця, яке настає після весняного рівнодення. А часта розбіжність дат «православної» та «католицької» Пасх викликана, по‑перше, відмінностями в датах «церковних» пасхальних повних місяців, які давно вже не відповідають реальним астрономічним явищам (ці таблиці були складені ще у IV–VI століттях, але східні пасхалісти їх ще й досі використовують). А по‑друге, різницею між сонячними календарями (у ХХ–ХХІ століттях юліанський календар відстає від григоріанського вже на 13 днів), через що не збігається й дата найважливішої «точки відліку» — весняного рівнодення, яке отці Нікейського Собору закріпили за 21‑м березня. (Звісно, малося на увазі, що числове значення та його астрономічний прообраз залишатимуться незмінними! Цього не сталося, тому і знадобилась календарна реформа, про що ми вже говорили.) Внаслідок усього цього п’ять разів протягом 19‑річного циклу православна Пасха — за юліанським календарем і александрійською пасхалією — святкується зараз не після першого, а після другого весняного повного місяця, і це — найбільш очевидна невідповідність реальності древнім правилам.

— Можна навести об’єктивні астрономічні дані, на які спиралися отці Нікейського Собору, і тим проілюструвати «правильність» чи «неправильність» тієї й тієї Пасхи у цьому році?

— Звісно. Раз і назавжди затверджені людством точки відліку залишаються незмінними, інакше настане хаос (це стосується всіх одиниць вимірювання, чи це географічні координати, міліметри, грами, чи що завгодно).

Отже, цього 2016 року перша неділя після астрономічного рівнодення (21 березня) і першого весняного повного місяця (23 березня, середа) припадає на 27 березня. Це і є законний день католицького Великодня за григоріанським стилем, і він відповідає всім нормам загальноприйнятої давньої пасхалії. Отці Нікейського Собору могли би це підтвердити. Але за «відсталим» юліанським календарем цей день датується 14‑м березня і не може бути пасхальним, оскільки фіктивне юліанське рівнодення, яке відстає від реального на 13 днів, припадає тільки на 3 квітня. Тому православні святкуватимуть Великдень уже після другого весняного повного місяця. Так відбувається у кожен 5‑й, 8‑й, 11‑й і 19‑й роки 19‑річного циклу. Тим самим, справедливо відзначає фахівець з історії календаря І. Клімішин, «Православна Церква порушує ті ж самі постанови, за виконання яких все ще продовжує боротися».

Загалом беручи, «католицька Пасха» у 45% випадків святкується за тиждень до «православної», у 30% випадків збігається, у 5% різниця становить 4 тижні, і в 20% — 5 тижнів. Різниці у 2 або 3 тижні не буває. Треба ще раз повторити, що догматичного значення дата Пасхи не має. Але, в будь-якому разі, незрозуміло, чому треба порушувати принципи пасхалії, засновані отцями Давньої Церкви на реальних астрономічних станах, а не на фіктивних пересувних юліанських датах, які «пливуть» зі століття у століття дедалі більше.

— А як бути з датою достатньо пізньої юдейської Пасхи у цьому році?

— Нема проблем. В основі юдейського місячно-сонячного календаря лежить 19‑річний метонів цикл. У наш час день Нового року юдейського календаря (1 тішрі) припадає між 4 вересня і 5 жовтня, а 15 нісана (юдейська Пасха) — між 26 березня і 25 квітня. Вчені відзначають його точність стосовно середніх астрономічних фаз Місяця. «Однак середня за 19 років тривалість календарного року на 6 хвилин і 39 секунд довша за астрономічний тропічний рік. Це означає, що початок юдейського нового року за кожні 216 років просувається вперед на одну добу відносно дат григоріанського календаря. Тому також і в наші дні 15 нісана у 8‑му, 11‑му і 19‑му роках 19‑річного циклу припадають уже не на перший, а на другий повний місяць після весняного рівнодення» (Клімішин). Оскільки ж цього року перший астрономічний весняний повний місяць випадає на 23 березня, тобто настає раніше за нижню межу, то 15 нісана пов’язується уже з другим весняним повним місяцем (22 квітня), і Пасху святкують 23 квітня (починається з заходом Сонця 22 квітня). Тут спрацьовує той самий принцип, що і з юліанським календарем, який нині ігнорує об’єктивні астрономічні стани: «людина для суботи».

Але для християн, як ми пам’ятаємо, дата юдейської Пасхи жодної ролі не відіграє: Церква в цьому питанні рішуче відмежувалася від Синагоги ще у IV столітті.

— Сподіваюся, у багатьох в голові прояснилося. Як узагальнити сказане?

— Пасха — від початків рухоме свято. На Сході (у Малій Азії), де були сильні старозавітні традиції, давні християни досить довго святкували свою Пасху разом із юдеями в ніч 14/15 нісана, ігноруючи недільний день. Рим, зі свого боку, від початку пов’язав свою Пасху з Днем Господнім — неділею, чим заклав підстави власне християнської пасхалії. Григоріанська реформа календаря означала логічне повернення до вихідних астрономічних точок, на які орієнтувалися отці Церкви IV століття. Тому дати «католицької» Пасхи повністю відповідають споконвічним нормам, що були визначені Нікейським на іншими Соборами.

Дата «православної» Пасхи на сьогодні періодично пов’язується з другим весняним повним місяцем, що суперечить соборним постановам IV століття. Друге порушення пов’язане з залежністю «православної» Пасхи від дати юдейського Песаха, що було безумовно засуджене (на рівні анафем) отцями Нікейського та подальших Соборів. Так, цього року друга повня, від якої змушена виходити православна пасхалія (так само, як і юдейська), настає 22 квітня, а перша неділя після неї — 24 квітня. Це і є умовно-законний день святкування Великодня, згідно з відносною хронологією, нехай і з запізненням на місяць. Однак Пасха переноситься у них на наступну неділю (1 травня), імовірно — щоб юдейська Пасха, включно з «днями опрісноків» 23-30 квітня, «не осквернила» православну Світлу седмицю… дивна логіка.

— Абсурдна. Як люди при тверезому ґлузді можуть жити не «за сонцем», а за календарем, що відстає, зводячи його у ранг догми і лаючи тих, хто живе за принципом «календар для людини»?

— Питання не до мене, історика-джерелознавця, а до психолога. Певно, вся справа в релігійній свідомості. Дуже багато людей не можуть (або не бажають) самостійно осмислювати факти й реалії в історичному аспекті. Читати серйозні праці без спеціальної освіти не вийде. Охочих тлумачити щось у хронології нині чимало, а ось знавців, як і раніше, вдень зі свічкою не знайдеш. Із жалем доводиться констатувати, що календарна тема зі сфери науково-астрономічної пересунулася у сферу міфо-ідеологічну. Наявний катастрофічний розрив між академічною наукою і «кухонним богослов’ям», і цим їдлом харчуються не лише миряни… Простій людині хочеться спертися на чийсь непорушний авторитет, засвоїти доступні її розуму міфи й відчувати, що її вся правда, відмовляючи іншим у праві на існування.

Цікавих і важливих питань в історії багато. Для їх правильного з’ясування (нехай і не розв’язання) треба почати з віковічного питання «субота для людини чи людина для суботи?» За цим питанням піде наступне: календар для людини чи людина для календаря? — і багато подібних. Іншого шляху я не бачу…

Михаїл Фатєєв, Gaudete

Джерело: CREDO

 

Шукайте деталі в групі Facebook

Поширити