facebook

Нобелівський лауреат Алексієвич: “Мене в російській пресі обізвали бандерівкою” (ФОТО, ВІДЕО)

В Україну не часто приїжджають нобелівські лауреати, тим більше з Прикарпатським корінням. Про це повідомляє Павло Шеремет в інтерв’ю для “Української правди”.

У ці дні в Києві представляє свої книги Світлана Алексієвич, яка в 2015 отримала Нобелівську премію з літератури. У цьому році три книги вийшли українською мовою. Скоро вийде й остання – “Час секонд хенд”. П’ять її книг – “енциклопедія радянської імперії”, дослідження “червоної людини”, яка і сама настраждалася, і завдала багато страждань іншим.


– Зараз йде війна, десь холодна, на сході України – кривава. Тому, з одного боку, глобалізація, а з іншого боку, зростання націоналізму, тому що це допомагає людям вижити…

– Так, якось самовизначитися і знайти маленьку опору. Людина ж не може існувати в якомусь загальному, підмінному світі.

– Що у вас залишилося українського від матері?

– Я дуже любила свою українську бабусю. Вона була дуже красива і прекрасно співала. Звичайно, вона мене і закохала в Україну.

– Ви народилися в Україні і ледь не загинули тут маленькою дівчинкою. Я десь читав, як вас рятували черниці в Івано-Франківську…

– Японці робили про мене фільм, ми їздили туди. Наступного разу, коли поїду в Івано-Франківськ, я все-таки дізнаюся, хто був настоятелькою того монастиря, яка мене врятувала.

– Що тоді сталося?

– Це ж був післявоєнний час, Західна Україна. Мій батько служив там офіцером. Хоча, слава Богу, мій батько не міг нікого вбити, він був у льотній частині. Він завжди знаходив собі виправдання: “Так, я був в Україні, але я нікого не вбив”. Я захворіла чимось і вмирала. Я не могла їсти те, що давали в армійській їдальні. Дитині ж потрібно молоко. І тоді батько з друзями пішов до монастиря. Там був високий кам’яний паркан, вони його якось через паркан цей перекинули.

І ось він прийшов до настоятельки. Він встав перед нею на коліна і сказав, що “ось моя дитина, ви ж Богу служите”. Вона не відразу, якийсь час мовчала, а потім сказала: “Щоб я тебе тут більше не бачила, а дружина нехай приходить”. І два місяці мама ходила кожен день в монастир і брала півлітра козячого молока і відпоювала мене. Так я і вижила.

Коли я це розповіла, мене тут же в російській пресі обізвали бандерівкою, що я виправдовую всіх.

– Ви коли їздили в Івано-Франківськ на свою батьківщину, ви відчували, що це місце сили?

– Це було дуже зворушливо. Звичайно, семінарія, колишній монастир… Коли ти відчуваєш, що тут щось таке відбувалося, що ти залишився живий, розумієш, що любов перемагає, а не ненависть. Якби перемагала ненависть, мене б просто не було. Настоятелька могла б просто вигнати мого батька і все.

– Українська революція, Майдан – вона вас більше лякає або приваблює?

– Я українцями дуже пишалася в ті дні, коли тут шини горіли, що я українка, що в мені є українська кров, що вони зробили те, чого ми не змогли зробити ні в Білорусі, ні в Росії.

Але недосконалість всього цього полягає в тому, коли потім всі розходяться по своїм життєвим місцях, раптом ця інерція життя знову мертвою хваткою чіпляє і знову через цю твань пробитися не можна. Знову людина залишається одна і вона безпорадна.

– Ви активно підтримали Надію Савченко, передали їй книжки в українське посольство в Мінську. Вона вам нагадала одну з ваших героїнь з книги “У війни не жіноче обличчя”?

– Так, вона мені дуже сподобалася. Мені здавалося, що таких людей вже не може бути.

– Ви порівняли Савченко з Жанною д’Арк…

– Так, це приголомшливо сильна жінка. Я думаю, що вона буде символом часу. Вона вже є символом. Мені тільки здається, що українській владі треба більш активно діяти, хоча навряд чи з Росією можна щось зробити.

– Може бути, їй не варто жертвувати своїм життям заради того, щоб стати символом?

– Надя – це комплекс таких вірувань, якихось надій на людську природу, таке виховання, видно, її мами, таке у неї обличчя хороше. Вона не може собі цього дозволити. Навіщо їй ось так голодувати? Я б хотіла, щоб вона залишилася жива. Це було б набагато більше, але у неї своє розуміння.

– В Україні Майдан і називають Революцією гідності. Тому що люди не хотіли бути бидлом.

– Так, і це, думаю, діти не захотіли. Батьки б в Україні, може бути, і стерпіли, а діти не захотіли цього терпіти. Діти Першого Майдану.

– Зараз в Україні йде декомунізація. Як ви вважаєте, в цій декомунізації потрібно діяти жорстко або попустити?

– Досвід нашої поразки в Росії та Білорусі говорить про те, що діяти треба швидко і жорстко, щоб не було підстав до цього повернення. Адже повернення можливе. Навіть Україна не може гарантувати, що повернення не буде. Ці ідеї лежать дуже глибоко в людині.

Джерела:

– http://www.pravda.com.ua/articles/2016/04/7/7104693/

– http://vkadri.com/video/radio-svoboda-www-radiosvoboda-org-lyudy-povynni-vbyvaty-idei-a-ne-odne-odnoho-svitlana-aleksiievych-video.html

– https://www.youtube.com/watch?v=yQSktoq9EK0

Читайте також:  Ті, що рятують життя: 20-річний франківець розповів про службу в «Госпітальєрах»

Шукайте деталі в групі Facebook