13 метрів конфлікту. У мами загиблого воїна відбирають його кімнату в гуртожитку

Юрій Пукіш народився у селі Мостище. Закінчив Мостищанську школу, ВПТУ №7, Львівський політехнічний університет.
dsc_4915____large
Від початку Революції Гідності був на Майдані, відтак пішов добровольцем в АТО, служив у 128-ій гірсько-піхотній бригаді. 29 серпня, за 20 кілометрів від м. Щастя Юрій Пукіш загинув. Було йому — 28. Оскільки проживав у неприватизованій кімнаті гуртожитку, матір Марію просять повернути ключі від кімнати, бо її вже “відписали” іншому учасникові АТО.

Марія Пукіш каже, ця 13-метрова кімнатка — згадка про сина і подяка за її понад 20-річну працю на одному місці роботи. У міськраді твердять — у живій черзі на отримання бодай якогось житла — чимало калушан, в тому числі — й учасники АТО та їхні сім’ї. Конфлікт інтересів найближчим часом може для вирішення перебратися навіть до судової зали, пишуть Вісті Калущини

Кімната у гуртожитку — зароблена працею і — як пам’ять про сина
Кімната, про яку мова, була виділена у 2009 році працівниці ВФ ДПЗД “Укрінтеренерго” “Калуська ТЕЦ” Марії Пукіш спільним рішенням адміністрації і профкому — для покращення умов проживання сім’ї. Кімнатка маленька, всього 13 кв. м у гуртожитку, що по вул. Молодіжна. Марія Пукіш одразу приписала в кімнаті сина Юрія, котрий там проживав аж до того, доки не поїхав на Схід для участі в АТО. У 2013 році гуртожиток був переданий у комунальну власність міста, а в його мешканців з’явилася можливість приватизувати житлові кімнати, в яких вони проживали.

— Так думав зробити і Юра, — коментує Марія Пукіш. — Хотів, коли повернеться з війни, робити в кімнаті ремонт, планував приватизувати, можливо, у планах було розширити житлову площу. Та не так сталося. У 2013 році почалися події на Майдані, після — спокій забрала війна, куди син пішов у числі добровольців. І звідки не повернувся. Ще 28 серпня телефонував мені, вітав з іменинами, наказував, аби я не копала сама картоплю, бо він от-от мав звільнитися, тож обіцяв, що урожай будемо збирати разом. Наступного дня — його не стало. А вже за якийсь час мені зателефонували, сказавши, щоб я повернула ключі від кімнати, в якій проживав Юрій, мовляв, це житло вже надано іншому учаснику АТО, який має з сім’єю туди заселятися.

Марія Пукіш каже, доки Юрій був в АТО і вже після загибелі за звичкою заходила в кімнату в гуртожитку, в якій проживав син протягом останніх років. Прибирала там, доглядала кімнату, стежила за чистотою. Заходила б і тепер, ночувала б, коли залишається в місті, якби не звістка, що кімнату хочуть забрати. Каже, ця кімната, в якій ще залишилися особисті речі Юрія, в якій син проживав протягом останніх років, дорога їй як пам’ять про нього. Бо облаштував житло, як кажуть, під себе. Купив меблі, замінив двері…

— На мою думку, це несправедливо і не по-людськи, — коментує сільський голова с.Мостище Галина Пукіш. — Можна було б хоч півроку зачекати після смерті Юрія, дати мамі, котра втратила найцінніше — сина — відійти від трагедії бодай трохи, а вже потім чинити якісь дії стосовно житла. Але цього часу не дали. Більше того, на засідання комісії, на якому вирішувалося питання вилучення кімнати й передачі іншому власникові — Марію Пукіш не закликали. Не повідомили взагалі, що вона засідатиме. Я вважаю, що це є несправедливо у стосунку до матері Героя, який віддав життя за наше мирне майбутнє. Марія Пукіш звернулася до міської ради з заявою, в якій просила, переглянувши на повторному засіданні комісії це питання, залишити їй кімнату. Засідання відбулося, але рішення було таким самим — повернути ключі від кімнати. Де справедливість, для чого діти гинуть на війні? Щоб у їх матерів забирали такі дорогі для них кілька квадратних метрів, що є пам’яттю про сина?
У черзі на отримання “квадратних” —  черга  з учасників АТО та їх сімей
Богдан Сасник, заступник начальника управління житлово-комунального господарства Калуської міської ради,  член громадської комісії з житлових питань при виконавчому комітеті Калуської міської ради, яка прийняла рішення передати кімнату іншому учасникові АТО, каже, намагалися до розгляду цього питання поставитися з усією об’єктивністю і відповідальністю, аби не зачепити почуттів матері загиблого учасника АТО.

— Тому, можливо, ми й не запросили Марію Пукіш на розгляд питання під час засідання першої комісії, — прокоментував Богдан Сасник. — І, напевно, це було помилкою. Можливо, якби вона була присутня на першому засіданні, такого непорозуміння, яке маємо нині, вдалося б уникнути. Але, розумієте, кімната не була приватизована, гуртожиток є власністю територіальної громади міста Калуша, відповідно і ця кімната після загибелі Юрія теж. А оскільки є чимало заяв на адресу міськради, в тому числі і від учасників АТО, з проханням виділити житло, кімната не може стояти вільною, мусить бути розприділена.

Заступник начальника управління житлово-комунального господарства Калуської міської ради каже, чоловіки повертаються з АТО, стають на квартирний облік, тож у місті — гостра проблема з житлом. Сім’ї чи самі учасники АТО звертаються, щоб їм були надані кімнати хоч в гуртожитках. На кожне засідання комісії з таким проханням приходять приблизно 12 осіб.

— Тож, беручи до уваги той факт, що матір загиблого Героя має будинок в селі Мостище, тобто житлом забезпечена, більше того, відповідно до рішення Калуської міської ради їй виділили земельну ділянку у Калуші, було й прийнято рішення про те, що кімнату в гуртожитку виділять іншому учасникові АТО. Відповідно рішення комісії від 30.11. 2015 року було не на користь Марії Пукіш. Кімнату одразу було надано сім’ї учаснику АТО, — прокоментував Богдан Сасник. — Відповідь була надіслана, датована 30.11.2015. За зверненням Марії Пукіш відбулося повторне засідання комісії — 13 квітня 2016 року в присутності Марії Пукіш і сільського голови с. Мостище Галини Пукіш, членів місцевої спілки учасників АТО. На цій комісії могли висловитися всі бажаючі. Після обговорення комісія підтвердила своє попереднє рішення і попросила Марію Пукіш повернути ключі. Зараз — патова ситуація: іншому учаснику АТО уже надано ордер, треба лише відкрити кімнату. Зважаючи на повагу до матері загиблого Героя, на те, що, можливо, в кімнаті є якісь речі Юрія Пукіша, не хочемо викликати дільничних, щоб виламувати двері. Зараз готуємо протоколи другого засідання комісії, надамо письмову відповідь пані Марії. Якщо після цього жінка не поверне ключів, доведеться все ж вдаватися до рішучіших дій, а не хотілося б. Бо ситуація, звісно, неприємна.
Що кажуть сільрада, односельчани і Калуська ТЕЦ
— Ми урочисто й помпезно вшановуємо пам’ять тих, які загинули. Будуємо пам’ятники, меморіальні сквери. Але ті сім’ї в щоденному житті, на жаль, залишаються наодинці зі своїми проблемами. Для матері кімната дорога, як пам’ять про сина. А для міста ця одна кімната площею 13 кв м не вирішить житлових проблем учасників АТО. Звісно, учасників АТО треба забезпечити житлом, але не таким шляхом. Це — не вихід, — переконана сільський голова с. Мостище Галина Пукіш. — Мостищанська сільрада готова надати одну земельну ділянку учаснику АТО з числа міських жителів, тільки щоб “місто” залишило кімнату у гуртожитку матері Юрія Пукіша. Як “місто” не погодиться, будемо подавати до суду після того, як отримаємо письмову відповідь комісії ЖКГ.

Підтримує Марію Пукіш не тільки сільський голова, а й односельчани, депутати сільради — Любов Пукіш, Оксана Тихоненко та інші. Кажуть, це — не по-людськи, бо хлопець відслужив як Герой. Був хоробрий. Постає за Марією Пукіш й адміністрація виробничої філії і профком “Калуської ТЕЦ” та звертається до міського голови з проханням залишити за Пукіш М.М. право користування вказаною кімнатою після загибелі в АТО її сина Пукіша Юрія Миколайовича, який був прописаний у цій кімнаті, але яка у 2009 році була виділена саме Марії Миколаївні, а не її синові.

— Може, закон і гласить щось не на нашу користь, — каже сільський голова Галина Пукіш. — Але відібрати кімнату, не попередивши маму, не витримавши навіть 6 місяців від смерті сина на війні — не по-людськи.

Якби Юрій вижив?.. 
Заходимо на невелике обійстя у Мостищі. Жінка показує свою хату: там стоїть усе, як за життя сина. Каже дещо вже перевезла з гуртожитку, дещо ще залишила там. Всюди чисто, охайно і нічого зайвого. Просимо показати фотографії сина, його альбом. Каже, Юрій не любив фотографуватися. Тож фотокарток багато не мав, приносить тільки дві — з чорними стрічками. Натомість — багато заслуг, посвідчень, значків, серед яких — і учасника бойових дій, яке присвоїли йому за кілька днів до загибелі. Це — все що залишилося після смерті сина-Героя.
Рідні й односельчани пишаються Юрієм, підтримують матір, яка зараз проживає в селі сама, носить квіти на могилу, долає нерозуміння, чому у неї забирають таку важливу пам’ять про сина — кімнату, в якій жив протягом останнього часу. Мама Марія говорить з паузами і тремтінням в голосі, але сльози стримує. Каже, все ж вірить у людську справедливість, якщо її нема в написаних законах.
Насамкінець діалог з Богданом Сасником. Питаємо в чиновника:
— Тобто якби Юрій не загинув, а повернувся живим, кімната б була його?
— Так.
— І якби встиг приватизувати, коли всі приватизовували, а не пішов на Майдан, а потім на війну, теж була б його і залишилася сім’ї навіть у разі смерті?
— Так! Такі закони в нашій державі.
Сумно… Бо такі закони, до речі, в державі, за яку віддав життя Юрій. Може, заради таких хлопців, варто їх порушувати?

 


Джерело.