«Хай мама прийде, хай мама з війни мене забере…»

Мати загиблого прикарпатського воїна АТО ділиться спогадами про сина-героя.

«Ця війна!.. Коли вона вже закінчиться?! Тут російські фільми крутять, на іномарках катаються і розважаються, ліси вирубують, а там наші хлопці гинуть за країну. Доки на це маємо дивитися, скажіть мені, люди?» – щиросердно заявив один із прикарпатських вояків АТО під час нещодавньої сесії Івано-Франківської обласної ради, де урочисто вручали посвідчення учасника бойових дій.

Moryachok-338x600

Також орденом «За мужність і відвагу» посмертно нагородили бійця з Делятина Анатолія Гаркавенка із позивним Морячок, який узимку у віці 25 років загинув на війні. Орден отримувала мати героя Анна Гаркавенко.

Незвідані шляхи

Відколи вона поховала свого любого Толічку, згорьованій мамі все здається, що він ось-ось зателефонує та заспіває їхню улюблену пісеньку: «Хай мама приїде, хай мама прийде, хай мама з війни мене забере…».

Толічок… Синочок мамусин… Люта війна нахабно краде найкращих.

Мати завжди йому казала: «Сину, де б ти не був, що б з тобою не трапилося, обов’язково зателефонуй мені та промов бодай слово, що ти живий і здоровий». І Толик робив так завжди. А одного разу не зателефонував. І вже ніколи не зателефонує.

Високий, кремезний, красивий хлопчина. Йому б ще жити і жити. Шляхи Господні незвідані.

 

Обгорнути світ

Змалечку хлопця цікавила зброя. А якось у лісі він навіть знайшов справжні бойові кулі. Ох і щастя ж було – ніяк не міг тим скарбом натішитися.

Після закінчення школи Анатолій Гаркавенко пішов служити в морському флоті. Військова справа одразу захопила сміливого юнака. Після армії перебивався різними підробітками.

Толик був працьовитим. Ніколи роботи не боявся. Ще навчаючись у старших класах школи, написав заяву на вільне відвідування і влаштувався на пилораму – аби хоч якось підтримати маму та сестричку Наталочку. «Жодного разу не відмовився мені допомогти, – пригадує мама. – Попрошу посадити на городі, картоплі накопати чи покосити – Толик враз брався». Але в дорослому житті з нормальною роботою Анатолію Гаркавенку не дуже щастило.

Морячок був емоційним, дуже добрим – якби міг, то би весь світ своїми руками обгорнув. А ще – справедливим. За що не раз у житті поплатився. «Пам’ятаю, син якось влаштувався працювати у м’ясний відділ у супермаркеті, – розповідає Анна Гаркавенко. – Вже незабаром зателефонував мені й обурено заявив: «Я не працюватиму з тими негідниками. Вони хочуть, аби я теж дурив людей і продавав зіпсоване м’ясо».

20160812_104327

Така професія

Коли почалася війна на сході України, Анатолій записався до «Правого сектору». «Мамо, я на війну піду, бо тут мені нема що робити, а там я потрібен», – пояснював своє рішення Морячок.

У «Правому секторі» хлопець вчився на снайпера, власноруч виготовляв снайперські кулі. Але вирішальний іспит не склав. Треба було поцілити в голову, а він не зміг – більше бив у груди. «Мамо, ну як я можу стріляти людині в голову?» – казав тоді Морячок. Та грець із ним. Натомість став відмінним сапером. Воював у складі підрозділу ОУН 93-ї ОМБ.

Через рік перебування на передовій хлопець приїхав додому. Але зовсім на трохи – побратими часто телефонували з фронту: «Толя, ти там, а ми тут. І ми гинемо». І Морячок повернувся у грізну пащу війни. Пекельна дислокація, де повсякчас смердить смертю – шахта «Бутівка». Тоді мати востаннє бачила його живого.

«Синочок часто повторював, що лише на війні є справедливість – те, чого йому так завжди бракувало в мирному житті, – замислено говорить жінка. – Казав, що смерті не боїться, бо така в нього професія».

 

Толика більше немає

Нещадна, але справедлива війна подарувала Морячку кохання. Справжнє і чисте, як сльоза. Таке, яке буває раз в ніколи. «Мамо, я тут знайшов дійсно свою любов – єдину на все життя», – ділився почуттями Анатолій Гаркавенко.

З журналісткою, волонтеркою Валерією Бурлаковою на фронті вони завжди були разом: і в окопі, і на чергуванні, і в бою. Незабаром молодята мали одружитися…

«Толічок часто по телефону мені казав: «Мамо, ми з Лєрою скоро приїдемо. Навари нам голубців і борщу зі сметаною, і ще тих твоїх добрих коржиків», – зі сльозами на очах пригадує Анна Гаркавенко.

У день загибелі Морячок телефонував своїй матері. «Де ти є, сину?» – «Мамо, я по «зеленці» ходжу». – «Що ти там робиш?» – «Мамо, ти ж знаєш, що по телефону не можна. Я тобі передзвоню». І більше не дзвонив.

Материне серце відчуло біду. Цілий день жінка собі місця не знаходила. Та ще й такі дивні речі відбувалися: то каша вперше в її житті збігла, і не просто збігла – ввесь час «вилазила» з каструлі, то кішка несамовито нявкала. А ще той дивний і незрозумілий страх, навіть руки тремтіли.

Потім зателефонувала Валерія і сказала про страшне. Найстрашніше на світі – Толика більше немає. «Я довго верещала в слухавку, що то неправда, нащо вона мене так жорстоко обманює», – каже мати.

 

«Я живий»

Анна Гаркавенко одного разу пообіцяла своєму сину, що в разі трагедії ніколи не плакатиме на його могилі. Вона не дотримала слова. Але Морячок, мабуть, її б пробачив.

Через деякий час після похорону сестрі Анатолія наснився сон: любий братик здивовано каже їй: «Ото ви всі дурні! Поховали мене, плачете за мною. А я ж не помер. Я ж живий».

Уже найближчим часом світ побачить книга нареченої Морячка Валерії Бурлакової «Життя. P.S.», на сторінках якої дівчина розповідає їхню особливу історію. Презентація видання планується і в Івано-Франківську.


Джерело.