Бідні, бо дурні. Що заважає українцям стати заможною нацією

День, який стосується багатьох. Без Табу розбирається, в чому причина того, що більшість українців живе у бідності.
Мало хто знає про те, що 17 жовтня у світі відзначається Всесвітній день боротьби з бідністю. Намалювалася ця дата у світовому соціально-політичному календарі не так вже й давно – у 1993 році. А почалося все з масового протесту жебраків у Парижі за шість років до цього. Саме тоді голосно прозвучали на увесь світ слова Жозефа Вресінскі: “Там, де людина змушена злидарювати, порушуються її права. Об’єднання у боротьбі за повагу цих прав є священним обов’язком кожного”.

76981ed3aa44071fdcda915f13c80fce1f82d9b9

Для України розмови про бідність були актуальними завжди. Перебудова запам’яталася не стільки остаточним крахом пародії на комунізм та падінням залізної завіси, скільки картками на продовольчі та непродовольчі товари і страшенними чергами навіть за гречкою та милом, не говорячи вже про дорожчий та більш дефіцитний за визначенням крам. Коли Москва офіційно визнала, що долар коштує не шістдесят копійок, а майже два рублі, стало зрозуміло, що за межею бідності станом на 1990 рік опинилося щонайменше дві третини громадян СРСР, в тому числі – абсолютна більшість українців. Неважко було передбачити, що далі буде лише гірше.

Але от же ж парадокс: голодні діти пролетаріату, що зараз здебільшого переживають стереотипну кризу середнього віку, на диво добре прилаштувалися до недружніх в цілому життєвих умов. Вони навчилися пересуватися містом на тролейбусних драбинах та трамвайних “ковбасах”, щиро намагаючись зекономити зайві тридцять чи п’ятдесят копійок за поїздку в один кінець. Вони першими додумалися їсти насухо вермішель швидкого приготування, один пакунок якої в певний час коштував дешевше за пиріжок з картоплею у шкільній їдальні. Вони знаходили справжні розваги з мінімальними витратами або взагалі без них. Скажімо, Гриць Якович та його однолітки чудово знали про низьку частину паркану між парком імені Ленінського комсомолу та стадіоном Метеор. Саме таким чином дітвора потрапляла на домашні матчі Дніпра, хоча іноді знаходилися і щасливчики, яким за спортивні успіхи раптово перепадали річні абонементи на центральну трибуну.

За великим рахунком, саме це покоління стало головною рушійною силою Революції Гідності. Стало хоча б тому, що мало на це вагомі причини. Недарма наші пращури постійно повторювали, що не можна дати своїм дітям того, чого батьки не мали самі. Країна з середньою зарплатнею у сто п’ятдесят доларів та тотальною корупцією на всіх рівнях за визначенням не могла мати якогось світлого майбутнього. Звичайно, дехто може зауважити, що пересічний українець за останні два роки аж ніяк не став жити краще. Але хто сказав, що через це треба припинити рухатися назустріч справжній, а не паперовій ринковій економіці?

Біда в тому, що бідність – це питання не стільки статистичне, скільки ментальне. Чимало українців з середньомісячним доходом в районі двохсот доларів на душу абсолютно не вважають себе бідними, бо на ці гроші можна спокійно жити та не знати горя. А якщо замість двох нулів буде три, то можна з гордістю вважати себе представником середнього класу, хоча у деяких штатах США звичайнісінький патрульний поліцейський отримує більше за багатьох представників української IT-сфери. В теорії, Україна могла б стати тим, чим була для американців років 60-70 тому Куба – дивним курортом з непристойно дешевим алкоголем та сексуальними послугами, але завадило географічне положення. Не склалося…

Інша біда в тому, що країну тягне назад консервативність старших поколінь, що живуть відповідно до радянських ідеалів і не звикли берегти те, що завжди діставалося майже задарма. Ці люди жаліються на захмарні комунальні тарифи і чубляться, стоячи у черзі за субсидіями, але подумати про те, як можна іншим чином заощадити власні кошти, вони просто не здатні. Чому б, скажімо, не зайнятися утепленням вікон та дверей, особливо у будинках, в яких встановлені лічильники на опалення? Чому б не контролювати витрати води і не перевіряти крани, з яких частенько крапля за краплею витікають десятки літрів? Ні, навіщо – краще вже знову попросити допомоги у держави, беручись грати у гру, виграти яку просто неможливо! А між ділом можна ще й насварити уряд, в кращому випадку – у соцмережах, в гіршому – на лавці біля власного будинку. У найгіршому – обрати популіста, що на хвилі боротьби проти високих тарифів пролізе в депутати та зробить життя ще нестерпнішим.

В підсумку складається достатньо сюрреалістична картина. Верхи, що звикли збагачуватися протизаконними шляхами, не збираються міняти свої звички навіть після зміни поколінь та під тиском західних партнерів. Низи, яким начебто мала б набриднути подібна розстановка сил, готові виключно здіймати бурю у склянці води та газифікувати калюжі, вдовольняючись дрібними крихтами з панських столів. Прошарок суспільства, який в інших умовах міг би називатися середнім класом, фактично опиняється між Сциллою та Харібдою, не маючи можливості вільно рухатися в будь-який бік.

От тому ми і бідні, що дурні.


Джерело - beztabu.net