Історії з АТО. Олег Бас про «Нічних тіней» і те, як «лікував» сепаратистів

Олег Бас із села Лоєва Надвірнянського району 11 місяців відвоював на передовій – у 14 окремій мехбригаді. За цей час – жодної ротації чи відпустки. Їхній підрозділ чеченці називали нічними тінями…

З 27-річним Олегом Басом знайомимся в Надвірній, на відкритті Центру АТО. На правій руці – незвичний шеврон. На чорному фоні білими літерами написано – «Нічні тіні».

04 (26)

Олег сміється, що так їх називали чеченці, проти яких дев’ять місяців воювали в Мар’їнці. Каже, стояли від них за 250 метрів.

«Бої вели переважно вночі й давали їм доброго жару – чеченці мали багато втрат, – розповідає Олег. – По рації перехоплювали повідомлення, то чули, як вони нас називали нічними дияволами. Нашому командиру сподобалося. Єдине, сказав, що від диявола нічого не хоче, тому й назвалися – «Нічні тіні». Цю назву навіть погоджували через Центр АТО і Генштаб».

СМС від сепаратистів

В АТО Олег пішов у четвертій хвилі – 12 лютого 2015 року. Після навчань на полігоні їх відправили до села Павлопіль на Донеччину. На передовій був кулеметником і санітаром, звідти отримав і «медичний» позивний.

«Я на кулеметі поставив хрест, як у лікарні, і казав, що буду ним «лікувати» ворога, – говорить Олег. – А до медицини раніше не мав жодного стосунку. Працював в охороні, а в армії служив у морській піхоті. На жаль, у військкоматах не набирають саме фахівців. Їм головне, аби була кількість для звітності. Це неправильно. От, у мене в селі хлопці служили у ВДВ, спецназ, а повістки приходили таким, що роками п’ють. А який з нього там толк? Через таких багато гине».

01

 

У Павлополі, розповідає, стояли в такій собі буферній зоні – за 15 кілометрів від ворога, який обстрілював їх з різного калібру.

«Ми знали, що там кадировці воюють, білоруси, поляки, навіть французи, – каже Бас. – Нам регулярно приходили повідомлення на мобільний, аби ми переходили на той бік, бо, мовляв, у них велика зарплата й більше дбають за армію. Пробував для сміху передзвонювати, але то з комп’ютера розсилка була, ніхто трубки не брав. Потім такі повідомлення ще у Мар’їнці писали».

У Павлополі хлопці стояли дві місяці. Обіцяли ротацію, але їх просто перевели під Мар’їнку. За 11 місяців – жодної відпустки. Щодня – бій. Говорить, у них було багато поранених, контужених і не було ким замінити. Потім він став командиром взводу, то яке вже додому?

Як згоріло бунгало

У Мар’їнці Олег з побратимами провоювали дев’ять місяців. Каже, там було тяжче. Найдовший бій тривав 16 годин. У голові одна думка – вижити. В Мар’їнці Олег втратив побратима.

На передовій жили в закинутій хаті, яку назвали – бунгало. Жило їх там 12 – одна велика сім’я. Ще одним членом родини була Ніка – бойова собака. Її привезли з собою ще з Павлополя. Господарі виїхали, а собаку кинули,
от військові її і взяли.

«Вона нас попереджала, коли буде обстріл, – згадує Олег Бас. – Як ховалася під ліжко, то знали, що має щось прилетіти. На позиції з нами ходила, гавкала у сепарський бік. Нині вона у Луцьку. Побратим «Ведмідь» забрав її додому».

09

Бунгало «Нічних тіней». На Новий рік згоріло вщент. Найбільше бійці шкодують за дитячими малюнками

На Новий рік їхнє бунгало вщент згоріло після двогодинного обстрілу. Олег пригадує, двоє хлопців якраз були в окопі, спостерігали, а решта – в хаті. І тут прилетіло… Добре, що всі живі. Із хати вискакували в тому, що мали на собі. А бунгало згоріло, як і все, що там було, найцінніше – дитячі малюнки, якими були обклеєні стіни.

«Ворог думав, що накрив нашу позицію й обстріл припинили, слава Богу, всі вижили, – говорить Олег. – Потім ще приїздили з військової прокуратури, проводили слідство. То ми вишукували пластини від броніків, частки погорілої зброї, аби довести, що воно згоріло. Ті штабні казали, що не можна було все так лишати. А як?».

За його словами, коли йшов на дембель, у штабі сказали, що має заплатити за ту втрачену зброю – 150 тисяч гривень! «Інакше не хотіли підписувати документи, але наш командир усе вирішив і нас лишили у спокої», – каже боєць.

У Мар’їнці за 10-20 метрів від них жили місцеві. Переважно старші люди, жінки з дітьми. А всі чоловіки – на тому боці. Місцевим було байдуже, хто прийде – Україна чи ДНР – аби було спокійно.

«Але ми їм помагали чим могли, й діти їхні до нас приходили, – говорить Олег. – Побратим забрав з собою жінку з двома близнюками. Зараз одружилися, живуть на Закарпатті».

Ще один шанс

На початку травня Олег демобілізувався. Він досі звикає до мирного життя, бо тягне назад.

«Тяжко все забути, – зітхає чоловік. – Сон втратив, засинаю о четвертій-п’ятій ранку. Ми ж там звикли, що до того нас обстрілювали з мінометів, а потім затихало й можна було поспати. Так уже увійшло в звичку».

Ще, каже Олег, дуже болить, що ніхто їх не розуміє. У перші хвилі в людей ще було якесь відчуття, що йде війна, а зараз усім байдуже.

06

Родина з бунгало. Дев’ять місяців пліч-о-пліч. І бойова собака Ніка

«Безкоштовний проїзд? А водій говорить: «А я тебе туди не посилав». Йдеш у лікарню – ліків нема. Лікувати зуби – грошей не закладено, лише на протезування. Кажу, мені ж пломбу поставити. «Ні, лише протезування. Вирвемо і поставимо протез», – обурюється Олег. – Нікому ми тут стали не потрібні. Більшість вважає всіх атовців неадекватами».

…Уже після нашої розмови Олег надіслав повідомлення. Просить дописати про Мар’яну Цюрак. Пише, що в АТО лиш нею і жив. Постійно мав її фото з собою, у боях лише про неї думав, аби побачити знову. Хоче попросити в неї ще один шанс…


- http://report.if.ua/