“Тепер маємо те, що маємо” – жителі окупованого Донбасу в шоці від того, що самі натворили!

“Спочатку нас купували при голосуванні, «виставами» – естрадними зірками, потім «хлібом» – 200 гривнями. Поступово ми втрачали совість і здоровий глузд.

Вже другий рік, як місто Торез окуповане Росією. Життя триває, і людям треба якось виживати… але роботи майже нема.

Закриті заводи та фабрики. З вугледобувних підприємств міста Торез функціонують шахти імені Лутугіна та «Прогрес». Бажаючих там працювати багато, тому людей не жаліють – травматизм росте величезними темпами. На місце травмованого охоче прийде хтось новий.

Нещодавно на шахті імені Лутугіна на петлі у лаві відірвало руку людині.



Не пройшов і тиждень, як вибухом при планових буро-підривних роботах важко травмувало ще одного молодого шахтаря. Керівництво шахт веде себе стосовно людей як їхній господар, бо контролю майже нема.

Тим, кому не пощастило потрапити на роботу на великі шахти, є альтернатива – копанки. Нелегальні шахти відкриваються скрізь де тільки можливо. На них і днем, і вночі працюють люди, ризикуючи своїм життям. Немиті, чорні від сажі, вони радіють шансові отримати хоч якусь копійку. Дірки, як їх називають, були і при Януковичу. Колись, на зауваження чемної бабусі про те, що вода зникла з криниці, бо горе-«шахтарі» перерізали водоносні пласти, ці «мародери природи» нагло заявили: «Вибачте, а що ж Ви хотіли, ми банда Януковича!».

Добуте у злодійський спосіб вугілля везуть по вщент розбитим дорогам великі ваговози, піднімаючи за собою стовпи чорної пилюки. Інколи здається, що це єдиний транспорт, який оживляє напружену тишу майже мертвого міста. Коли порожня вантажівка гримить, попадаючи колесами у численні ями на дорогах, людям здається, що то вибухи мінометів чи гаубиць, і вони здригаються, напружено вслухуючись.

Читайте також:  За добу в зоні АТО було поранено трьох бійців, жертв немає

Поруч із містом у районі нині непрацюючого Торезького кар’єру кожного дня постійно стріляють з різних видів зброї: від кулеметів до «граду». Тому страх потрапити під заблудлий снаряд існує. Але Бог милує нас.

Здобути якусь копійчину – велика проблема. На ринку міста майже порожньо. Малочислені мешканці міста продукти купують, розмірковуючи довго та прискіпливо: що купити, як розрахуватися так, щоб не отримати здачу з українських монет чи металевих російських рублів. Головним чином людей турбує одна думка: «Коли цей жахливий сон скінчиться?». Всі чітко розуміють, що ніким невизнаний Донбас нікому не потрібен: ні Росії, ні Україні. Від думки про те, що ця невизначеність може затягнутися надовго, стає моторошно у голові майже кожної людини.

Оптимізму додають діти! Вони гуляють під промінцями сонця, і не думають над тим, де роздобути гроші на життя. Працюють дитячі садочки, школи. Дітей у них не так багато, як було колись. Веселий сміх тішить і наповняє душу милими спогадами про мирний Донбас.

Прокотилася по місту інформація, що закрили та розтягують піонерський табір «Лісна республіка», у якому колись відпочивав улітку майже кожний мешканець Торезу. Усе кануло в небуття і звідки до нас прийшла та війна. Звірячі щупальця війни поволі вповзали на нашу рідну землю. Спочатку нас купували при голосуванні, «виставами» – естрадними зірками, потім «хлібом» – 200 гривнями. Поступово ми втрачали совість і здоровий глузд.

То тепер маємо те, що маємо.

Джерело – http://www.radiosvoboda.org/content/article/27138353.html