facebook

“Вперше ділюся своїм бoлем” – сповідь дитини батьків-заробітчан

Сьогодні, за даними МВФ, приблизно три мільйони українців працюють за кордоном.



Чимало з них у пошуку способу заробити залишили в Україні свої сім’ї. Серед цих людей мої мама й тато, пише Оксана Стусяк для газети “Експрес”.

Вже 18 років вони працюють у Португалії… Цей текст я присвячую всім, кого стосується тема заробітчанства. Пам’ятайте: жодні гроші не замінять теплих стосунків між рідними людьми.

…2000 рік. Тоді мій батько поїхав працювати за кордон, потрібні були гроші. Вaгìтна мною мама залишилася з шестирічним сином. У грудні на світ з’явилася я. А вже у квітні…

Одного квітневого дня мама вирішила, що їде до тата, бо пара мусить бути разом. На Івано-Франківському вокзалі матуся сіла у величезний білий автобус. Разом із нею поїхало моє щасливе дитинство.

Я залишилася під опікою бабусі та дідуся. Утім бабуся працювала секретаркою у сільській раді, у неї було дуже багато роботи, тож вона йшла з дому вранці, а поверталась пізно ввечері. Дідусь мав чимало клопотів по господарству. Тому мені знайшли няню Леську.

Це був дуже складний для мене час. Я ніколи не розуміла, чому інших дітей у садочок водять батьки, а мене Леська? Чому інші діти щасливі бігли додому з дитсадка в обійми мами, а я ні? Було невимовно бoляче.

Згодом, коли трохи підросла, в голові міцно закріпилася думка, що я якась не така, тому батьки й поїхали. А вже завчені фрази “сім’ї потрібні гроші”, “це все для тебе з братиком”, здавалися відмазками.

Щороку, задуваючи свічки на святковому торті у день народження, я загадувала одне й те ж – щоби мама й тато були поруч зі мною. Нічого іншого мені не хотілося.

Читайте також:  Володимир Гройсман пообіцяв повернути заробітчан до України

Тьотя-мама
Коли мені було 4 роки, батьки приїхали в Україну. До нашого будинку під’їхав білий автобус, здається, той, який колись забрав мою маму до Португалії. Донині ловлю себе на думці, що ненавиджу білі автобуси.

Перший погляд. Такий рідний і водночас такий чужий. Нібито ця жінка близька мені… Але чому водночас така далека?..

“Ти мене пам’ятаєш?” – з трепетом запитує мама.

“Пам’ятаю. Ви – тьотя-мама”. Ніколи в житті не побажаю жодній матері почути таке від своєї дитини. Ці слова рaнили мою матусю у самісіньке сеpце. Ми обоє довго плакали.

Батьки є у всіх, крім мене
Вечір був для мене страшною порою. Бо знала, що в цей час мої однолітки вечеряють, читають книжки, дивляться телевізор з батьками. А я в невеличкій щілинці під ліжком плачу. Мені було бoляче!

Бабуся з дідусем часто вмовляли мене вилізти звідтіля. Але в тій невеликій щілинці мені було добре, я не хотіла виходити в цей огидний світ, де, здавалося, батьки є у всіх, крім мене.

У підлітковому віці в мене розпочався справжній бунт проти всіх. Бо, чоpт забирай, роки минають, а батьки й надалі не зі мною. Були моменти, коли ненавиділа їх більше за все на світі, бо відчувала себе непотрібною, неповноцінною.

Щонеділі об 11-й годині у нашому домі лунав телефонний дзвінок з Португалії. Я чекала на нього так, як діти чекають подарунків від святого Миколая. Почути голос батьків було справжнім святом. Однак цього замало.

З появою інтернету наші розмови стали частішими, довшими. Та, попри все, я досі недоотримувала любові й тепла батьків. Бо що таке телефонна розмова? Просто слова. Слова, які не можуть замінити затишних батьківських обіймів.

Читайте також:  Троє українців жорстоко вбили іноземця під магазином у Польщі

Час лікує
З часом образи минають. Мені досі сумно, що мої батьки, а тепер і брат, так далеко. Утім щаслива, що вони є. Живі та здорові.

Я мрію, щоби всі діти мали батьків поруч, могли пригорнутися до них, поговорити увечері на кухні, разом переживати труднощі та моменти успіху.

Мамо й тату, я все одно вас дуже люблю.

Шукайте деталі в групі Facebook

Джерело.