Півтора десятка ветеранів з Прикарпаття збираються написати заяву про відмову від “рассєйскіх наґрад”!

“Ветеран з Калуша Іван Ардан розповів, що в газеті буде опубліковано заяву від імені усіх ветеранів Другої світової війни, яких у районі є понад півтора десятка, про відмову від “путінської” медалі. Провокації не вийшло” – повідомляє “Галичина”.

Попри поважний вік Іван Михайлович Ардан має надзвичайну ясність розуму та чудову пам’ять, а його каліграфічному почерку можна лише позаздрити.
Народився він 1 травня 1926 року в селі, назва якого українською звучить як Святкова Мала, тоді Краківського воєводства. По закінченні семи класів вже за німецької окупації вступив до української вчительської семінарії в курортному містечку Криниці. Спершу навчався стаціонарно, а потім довелося перевестися на заочне відділення — треба було допомагати батькам. Батько, інвалід Першої світової війни, мав коня, тож німці наклали на нього обов’язок із заготівлі дров та різної деревини. Самотужки батько норми не міг виконати, а після смерті старшого брата Іван Михайлович залишився єдиним сином у сім’ї.
У грудні 1944 р.



червона армія наблизилася до їхнього села, німці стали відступати. У березні 1945 р. почали українців забирати до армії.
— І що той путін каже, що виграли б війну і без України? Навіщо тоді мобілізовували навіть нас, польських українців, які ніколи не були громадянами Радянського Союзу, — радше риторично запитує пан Ардан.
Бажання воювати за росіян він не мав, тож спробував переховуватися. Та хтось доніс, що син Арданів освічений, закінчив не тільки сім класів польської школи, а й учительську семінарію, знає добре мови, тож його почали розшукувати. А відтак пригрозили батькам: якщо син не з’явиться до війська, родину виселять.
— Ну і що мав робити? Зранку пішов з татом і мамою до церкви, висповідався, священик мені дав хрестик як оберіг, і я зголосився до армії.
Його військовий вишкіл перед відправленням на фронт тривав аж цілий тиждень. Потрапив він у 202-й гвардійській полк 38-ї армії, яка входила до четвертого Українського фронту. Щоправда, від передової Івана Михайловича врятувало знання німецької мови – був перекладачем. Служив у різних містах Німеччини, Чехословаччини. Два тижні провів на території концтабору Освенцім у Польщі. Там саме працювала комісія, яка збирала матеріали для Нюрнберзького процесу. Найбільше його вразили гори одягу, взуття та волосся людей, котрих знищили, які німці не встигли вивезти. Особливо тяжко було бачити дитячі речі.
Хоч Іван Ардан і служив у радянській армії – причому прослужив п’ять років, – але його родину все ж виселили і загнали аж на Донбас. Клімат там був шкідливий для батька Івана Михайловича, і вони з дружиною втекли звідти й зупинилися в селі Підгірках під Калушем. Син не знав, що сталося з батьками. Кілька років розшукував їх, розсилаючи різні запити. Знайшов тата й маму аж у 1948 році.
Першу свою медаль «За перемогу над фашистською Німеччиною» Іван Михайлович отримав ще в армії. Потім були інші нагороди – як трудові, так і військові. Наприклад, орден Великої Вітчизняної війни другого ступеня, орден Богдана Хмельницького, який отримав вже за Незалежної України. Серед нагород є й ювілейна медаль з нагоди 60-річчя перемоги в Другій світовій війні. Тоді була інша політична ситуація, тож не відмовився. Але цього разу, як тільки довідався, що російський консул зі Львова має намір приїхати до Калуша і вручити ветеранам, так би мовити, російські медалі до 70-річчя Перемоги, наступного ж дня написав заяву про відмову від цієї сумнівної нагороди.
– Я українець, навіщо мені медаль Російської Федерації, яка провадить агресію проти України, – каже іван Михайлович. – У мене діти – вчителі, онук служить в АТО… Це треба бути придурком, щоби погодитися її прийняти…
Про 26-річного онука Володимира мало що довідалися. Він тепер – військовий хірург, півроку як служить у першій танковій бригаді. Останнім часом з ним нема зв’язку, тож ні дідусь, ні батьки не знають, де він перебуває. Приїжджав на Великдень на кілька днів додому, але про війну фактично нічого не розповідав. Рідні лише зрозуміли, що доводиться йому бувати й у так званій червоній зоні, тобто безпосередньо на полі бою, бо з медичним персоналом в АТО й далі сутужно.
Як Іван Михайлович, котрий гордиться своїм онуком, міг погодитися на нагороду від країни-агресора?.. Власне, з цією так званою відзнакою якась дивна історія. Чомусь її вирішили вручати аж у кінці червня, чи не до Дня Конституції України. А крім медалі, ветерани мали отримати ще й по тисячі гривень.
– Міркую, це була провокація, – переконаний зять Івана Михайловича, директор однієї з калуських шкіл, котрий нагодився на нашу розмову. – Консул навряд чи приїхав би сам. Стовідсотково були б там їхні «раша тудей» та «лайф ньюси» тощо. Для «заманухи» ще й гроші пообіцяли, сподіваючись, що хтось із цих уже стареньких людей «поведеться» на них. А потім уже б по всьому світу крутили «кіно», як українські ветерани отримують російські нагороди.
Провокації не вийшло. Як розповів Іван Ардан, в калуській газеті буде опубліковано заяву від імені усіх ветеранів Другої світової війни, яких у районі є понад півтора десятка, про відмову від тієї медалі. До речі, коли готував цей матеріал, випадково побачив в Інтернеті інформацію, що в Росії ще залишаються невитребуваними кілька десятків тисяч цих бляшанок. Вочевидь, не тільки Україні не потрібні путінські нагороди

Читайте також:  На трасі Львів – Рогатин розбився автобус з білорусами, які їхали на Буковель: є загиблі

Джерело – http://www.galychyna.if.ua/publication/society/medal-vid-putina-ivanovi-ardanu-ne-potribna/