Доброволець із Прикарпаття розповів про свою війну

Зараз “азовець” у Калуші — лікує травму ноги, але вже 14 серпня планує повернутися в стрій. “Вісті Калущини” дізнавалися про фронтові будні, як долати страх на війні і після, вишкіл і закони “Азову”, фізичні та психологічні випробування, побратимів і необхідність воювати за Україну.

Домовилися зустрітися з Миколою (позивний “Дудка”) близько біля його будинку — нога ще повністю не зажила, тож хлопець пересувається з допомогою милиці. Але боєць “Азову” не засмучується, багато жартує (напевно, дається в знаки минуле “кавеенника”), сміється, мовляв, травму хоч і отримав на бойовому завданні, все ж винен сам, бо під час обстрілу невдало заскочив в окоп. Обіцяє, що наступного разу стрибатиме красивіше. Так само легко розповідає й про інші речі, навіть про найважчі: боротьбу зі страхом на війні, повоєнну психологічну реабілітацію. Каже, коли жартуєш, легше жити. Разом з тим, крізь чорне волосся юнака пробивається перша сивина…

— Миколо, коли почався Твій шлях на війну?

— Коли навчався на останньому курсі “Львівської Політехніки”, почався Майдан. Тож фактично 3 місяці провів у Києві на Майдані, час від часу виїжджаючи до Львова на навчання. Після закінчення Майдану хотілося одразу поїхати на Схід. Але перше — я зовсім не мав військового досвіду за плечима: не служив ані у армії, ані не навчався на військовій кафедрі. Тож стримувало те, що я фактично був дилетантом у військовій справі, до того ж, маю не 100% зір. Друге — батьки, як могли, відговорювали не йти на фронт. Я навіть встиг попрацювати трохи на роботі після закінчення університету. Правда, душею я був на Сході, тож віддатися повністю роботі так і не зміг. Врешті зібрався і поїхав. Батькам дав знати про своє рішення через три дні. Вони лякали, що приїдуть мене забрати, але врешті зрозуміли мій вчинок і підтримали, за що їм дуже вдячний.

— Чому обрав саме “Азов”?

— Я довго думав, зважував, радився з бійцями й ветеранами військової справи. Спершу планував вступити до лав “Правого сектору”, але все ж надав перевагу “Азову”. Порадили, що там і екіпіровка краща, і підготовка, і людських втрат найменше. І жодного разу про свій вибір не пошкодував.

— Але ж до “Азову”, наскільки знаю, не так просто вступити. Треба пройти навчання, здати відповідні нормативи.

— Було і навчання, і нормативи. Коли я тільки прийшов, полк почали реорганізовувати в загін спецпризначення Нацгвардії. Тоді й почалися навчання, раніше такої підготовки не було. Скажу правду, спочатку було дуже важко. В кінці підготовки в тренувальному таборі на бійців чекало складання нормативу “Спартан-Азов”, який включав в себе забіг на 12 кілометрів, подолання смуги перешкод з мішком на плечах, який фактично важить, як боєць, альпіністський спуск з висоти 4 поверху. Все це треба було здати за три години. Звісно, нормативи — не головна “перепустка” до “Азову”, бо, наприклад, є чоловіки, котрі старші за віком, але мають військовий досвід за плечима, наприклад, танкісти… Таких теж, звісно, зараховували до лав полку. Але фізична підготовка в цілому — важлива складова. Бо у нас хоч і стаціонарна війна, але треба багато ходити, бігати, причому у важких бронежилетах. Тож людині “з офісу” спочатку важкувато: болить спина, ноги, але до всього звикаєш, якщо не здатися на півдорозі. На першому навчанні я трохи травмувався, тож навчався ще раз, відтак склав норматив і поїхав на Схід.

— Коли це було і яку військову спеціальність обрав?

— У березні. Поступово там облаштувався, знайшов свою спеціальність. Коли проходив курс підготовки, мені запропонували йти в розвідку, через те, що я фактично склав нормативи з відзнакою. Але в мене поганий зір, а у розвідці важливо добре бачити, тож відмовився, натомість обрав артилерію, пішов в мінометники. Мій полк фактично дислокувався в Широкиному. В мене був добрий графік: 5 днів на базі, 5 днів у бою. Правда, я не встиг довго набутися на війні, бо 28 травня травмував ногу. Але за цей недовгий час на Сході мав 6 бойових виїздів.

— Маєш якісь обереги на війні?

— Ношу амулет, який зробила власноруч і подарувала мені сестра одного із загиблих бійців “Азову”, коли я лише проходив навчання. Мама моя до синьо-жовтого амулету пришила молитву, яка захищає солдатів. Можливо, це мене й береже.

— Який епізод найбільше запам’ятався з війни?

— Не дуже люблю про це говорити. Можливо, це перший бойовий контакт. У мене ще тоді, пам’ятаю, була цікава реакція: страшно було так, аж ноги трусилися, але я сміявся. Можливо, так організм захищався від стресу. Коли пристрілявся, все минуло, наступні рази вже було легше.

Найгірше бачити поранених, ще гірше вбитих. А поранені є завжди, навіть тоді, коли, здавалося, затишшя. Росіяни добре озброєні, гарно навчені. Проти нас вже фактично не воюють сепаратисти, а регулярні російські війська, десант, буряти, чеченці. Останні дуже запальні, близько підходять, тим більше, багато з них мають за спинами бойовий досвід у Грузії, Чечні. Але ми захищаємо свою державу, тому без такого вагону досвіду, буває, воюємо на рівні, а то й краще за вишколену армію. Не хочу бути голослівним, але “Азов”, напевно, один із найбоєздатніших підрозділів. Ми успішно проводимо операції, можливо, їх не так і багато, але вони стратегічно правильні.

— Якщо так, чого Україні не вистачає для перемоги?

— Це моя суб’єктивна думка, але треба поміняти багато що в армії, в офіцерському складі, який живе ще радянськими стандартами. Плюс — запровадити в ЗСУ суворішу дисципліну.

— Але ж, до речі, тепер навіть введена заборона на користування мобільними телефонами.

— Це якраз вважаю дивним кроком. Наприклад, від Широкиного за 17 кілометрів Маріуполь. І в Маріуполі всі спілкуються по телефону, а за кілька кілометрів — ні. Звісно, розумію, що на бойовому завданні мобільний телефон — ворог. Ми і до заборони або залишали його на базі, або вимикали. Але чому забороняти на базі — питання. Це як у депутатів, котрі у Верховній Раді приймають закони, забрати телефони.

— Яке Твоє ставлення до реорганізації “Азову” і які відбудуться зміни у зв’язку з цим?

— Спочатку “Азов” — це фактично були “чорні чоловічки”, їх було до 70 осіб з найближчого оточення Андрія Білецького. Поступово розширилося коло до сотні, потім до двох. Відтак “Азов” став батальйоном, потім полком. Зараз триває реорганізація у бригаду. Мають дати додаткове озброєння, буде в 2 рази більше бійців. Можливо, будуть цікавіші бойові завдання. Сподіваюся, не будуть ставити людей з “Азову” на блокпости, це не наше, ми вважаємо себе бойовим батальйоном. В “Азові”, наприклад, не пускати на бойову позицію — це покарання для бійців.

— Тобто в “Азові” є неписані закони для бійців?

— Є. І, вважаю, це великим позитивом. Бо на війні має бути дисципліна. В нас, наприклад, за вживання алкоголю можуть бійця посадити на гауптвахту на тиждень, і правильно роблять. Тому алкоголь в нас не вживають. Бо алкоголь — не друг для солдата, тим більше, на війні. Це мають добре усвідомлювати командири і бійці не тільки “Азову”.

В “Азові” в нас триває постійне самовдосконалення. Наприклад, під час перебування на базі є кілька днів вихідних, в інші дні відбуваються тренування. У нас є впорядкований графік, проводяться політбесіди, лекції. І, головне, в “Азові” — добровольці, тож кожен з нас знає, чого він там.

—Твій мотив перебування на війні?

— У кожного він один — єдина Україна! У мене таке бачення, що кожна сім’я має віддати частинку себе у боротьбі з окупантом. Хто може воювати — воює, хто може займатися волонтерською діяльністю — займається нею. А хтось виховує тут дітей, тож не може їх покинути. Але фактично це теж робота на Україну, бо діти — то її майбутнє. Головне, вкладати свою, нехай і маленьку, часточку допомоги у спільну боротьбу з окупантом. І не казати, що це не наша війна. Наша! Вона реальна, як ніколи, і треба ставитися до неї зі всією серйозністю, бо як не зупинити наступ на Сході, можуть бойові дії дійти і до Києва чи навіть далі.

Мене, наприклад, дратує запитання, чому я там ризикую життям за політиків. Я пішов воювати не за політиків, а за свою сім’ю, друзів, інших бійців. Це — моя війна, бо це моя земля, от і вся відповідь! І я хочу бачити, як Україна перемагає ворога, стає на ноги і змінюється.

— Яких змін чекаєш?

— Багатьох, і в різних сферах. Бо поки що позитивних зрушень не бачу. Ми не хочемо робити майдани, але, вважаємо, що держава, за яку ми ризикуємо життям зараз, після війни має до нас дослухатися, як і влада.

— Є надія на закінчення війни найближчим часом?

— Не можу сказати нічого на це запитання точно. Війна виглядає дуже позиційною, а позиційні війни, як показує практика, тривають довго. Росія захопила частину Донбасу і вичікує. Можливо, на те, що в нас здадуть нерви. З одного боку, можливо, краще було б атакувати нам, з іншого — вибрати теж режим очікування. Зараз на Росію чиниться економічний тиск, скільки вона має ресурсів, щоб витримати санкції, не відомо. Але відомо одне, якщо треба буде воювати рік, будемо воювати рік, треба буде два, будемо воювати два.

— Ти вважаєш справою честі відстоювати Україну на Сході. Разом з тим, зараз триває шоста хвиля мобілізації в країні. І, на жаль, мобілізаційні цифри не тішать. Цікаво почути Твоє бачення ситуації, що склалася.

— Мобілізація — не мотивація. Узагалі я за те, щоб армія була хай і меншою кількісно, але складалася з добровольців. Бо не вважаю примусово мобілізованих людей надійними в боях. Людина має бути підготовлена, в першу чергу, морально.

— А як морально реабілітуватися вже після повернення зі Сходу?

— Найкраще, напевно, з допомогою психолога. Я, наприклад, коли повернувся до Калуша, пішов на психологічні курси, в той час якраз приїжджали спеціалісти з Києва. До цього не треба ставитися скептично. Бо після участі в боях є посттравматичний синдром, і не кожен з ним може справитися наодинці. Головне, не почати вживати алкоголь. Бо в такому стані стресу людина швидше стає алкозалежною. За цим мають стежити члени сімей військових, дуже делікатно з цим боротися.

— 14 серпня — знову на Схід?

— 14 серпня закінчується ротація в моєї роти, тож я маю повертатися. Можливо, оскільки в мене ще не повністю нога відійшла від травми, доведеться якийсь час не виходити на бойові завдання.