Європейська армія – реальність чи фантазія?

Публікація присвячена ідеї президента Єврокомісії Жана-Клода Юнкера про створення “армії ЄС”. 

ed208f5-625

Те, що від урядовців Євросоюзу прозвучала теза про створення європейської армії, є до певної міри логічним і передбачуваним.

Своє мляве реагування на мілітарні кризи в ЄС досі звикли пояснювати браком спроможності. А отже, давно усвідомлювали необхідність цю спроможність збільшити.

Будь-яка криза в Європі була імпульсом для розбудови Спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП) Європейського союзу –інструменту, що покликаний дати відповідь безпековим викликам, пов’язаним із застосуванням сили.

Нагадаємо, Спільна зовнішня та безпекова політика власне й була започаткована Маастрихтським договором ЄС як відповідь на розпад Югославії та жорстокі конфлікти між її республіками.

Далі був наступний крок – спільна політика безпеки та оборони (СПБО), що постала внаслідок кризи у Косові. Згодом було створено Стратегію безпеки ЄС – до цього, поміж іншого, призвели розбіжності у поглядах держав-членів та тертя між США та Європою щодо залучення європейських армій до війни в Іраку у складі НАТО.

Відповідно, російсько-українська війна також стала поштовхом для пошуку нових рішень.

Ідея щодо зменшення залежності від НАТО та від США (як рушійної сили альянсу), висловлена президентом Європейської ради Дональдом Туском, є не новою.

Фактично, кожен з кроків, спрямованих на розбудову оборонної політики ЄС, мав на меті зменшити залежність держав-членів ЄС від НАТО та США у питаннях безпеки та оборони.

Теза про “європейську армію” також не є революційною: 2012 року вона прозвучала від ініціативної групи “Майбутнє Європи”, до якої входили міністри закордонних справ 11 держав-членів ЄС – Австрії, Бельгії, Данії, Франції, Італії, Німеччини, Люксембургу, Нідерландів, Польщі, Португалії та Іспанії.

Утім, попри наміри, розбудувати власну військову спроможність ЄС не вдається.

Читайте також:  Ще одна країна пригрозила вийти з ЄС

На це є ціла низка причин, ключові з яких окреслимо нижче.

Не секрет, що розвиток безпекової та оборонної політики Європейського союзу найменше залежить від комунітарних інституцій, а найбільше – від політичної волі у столицях “Великої трійки” – Великої Британії, Німеччини та Франції.

Хоча ідея європейської армії може знайти підтримку у Парижі, якому притаманна великодержавна стратегічна культура, та у Берліні, вона має надзвичайно малі шанси на підтримку Лондона.

Причина – властивий Британії євроскептицизм та “особливі відносини” з США.

Британська газета “The Guardian” вже процитувала речника британського уряду, який підтвердив: “Наша позиція залишається абсолютно чіткою: оборона є національною, а не євросоюзівською відповідальністю. Жодної перспективи ані для зміни цієї позиції, ані для європейської армії немає“.

Нагадаємо, що у рамках Cпільної політики безпеки та оборони ЄС передбачені так звані бойові групи (БГ) швидкого реагування, чисельністю 1500 бійців, у будь-який момент готові для оперативного відрядження.

Той факт, що бойові групи, які існують з 2007 року, жодного (!) разу не були задіяні, говорить сам за себе.

За всю історію існування СЗБП не було жодного разу, коли б держави-члени мали єдину позицію щодо військового втручання.

Поява кожної потенційної інтервенції на порядку денному ЄС тільки підкреслювала розбіжності у підходах країн.

Ілюстраціями цьому слугують останні операції ЄС у Лівії 2011 року та у Малі 2013 року. У 2011 році Франція та Велика Британія, не покладаючись на СЗБП, виступили у тандемі, керуючи військовою кампанією проти Муаммара Каддафі, коли той за допомогою збройних сил придушив народне повстання у Лівії.

Велика Британія та Франція, знову ж таки, опікувалися військовою операцією у Малі у 2013 році, куди Париж, зокрема, відправив 4 000 військовослужбовців. Інші держави ЄС обмежилися тим, що заявили про власну готовність сприяти підготовці національних збройних сил Малі та інших африканських країн.

Читайте також:  Гройсмана привселюдно принизили на 14-ій конференції YES. Оце так ганьба

Експерти з питань СПБО піддали критиці поведінку лідерів ЄС під час кризи у Малі, коли європейські урядовці не відрядили туди бойові групи, створені саме для таких операцій.

При цьому навіть сукупних потужностей Великої Британії та Франції недостатньо, щоб забезпечити безпеку у Європі.



Так, тодішній генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен у 2013 році прокоментував, що без допомоги США операції у Малі та Лівії не могли б бути успішними. Під час Мюнхенської конференції безпеки він зауважив, що США були змушені надати європейцям принаймні дві спроможності: засоби розвідки та повітряні танкери для заправки літаків, та заохотив ЄС інвестувати у власні оборонні технології.

Інвестиції та матеріальне забезпечення є ще одним слабким місцем оборонної політики ЄС.

Розбудова власної військової спроможності була б для ЄС дуже коштовною ініціативою, і навіть тоді вона навряд чи могла б дорівнятися спроможностями до НАТО. Більшість європейських держав-членів НАТО і так не підтримують витрати на оборону на рівні 2% ВВП, як того вимагає Альянс.

Навіть зараз, із відкритим збройним конфліктом на своєму кордоні, ЄС не збільшує витрати на оборону: за даними консультаційної агенції з питань оборони IHS Jane, Німеччина у 2015 році скоротила оборонний бюджет до 1,09% ВВП, а Франція лишила на рівні попереднього року у номінальному вираженні.

Також відкритим залишається питання щодо того, як довести необхідність європейської армії виборцям. Опитування європейської думки “Євробарометр”, проведене у листопаді 2014 року, коли російсько-український конфлікт тривав вже дев’ять місяців, підтверджує, що військові конфлікти не входять у коло європейських страхів.

Тероризм був найменш згадуваним приводом для занепокоєння з тринадцяти можливих, а закордонні конфлікти взагалі не були включені у список можливих відповідей.

Читайте також:  У Тбілісі прогримів вибух у багатоповерхівці, є загиблі

Навіть якщо за якихось фантастичних умов європейська армія таки була б створена, розраховувати на неї як на інструмент допомоги Україні було б принаймні наївно: європейська нерішучість та тиск з боку Москви грають не на користь Києва.

джерело eurointegration.com.ua