Нецікаві для економіки: самотні пенсіонери воюють за виживання

Незважаючи на зростання волонтерського руху в Україні, доброчинних організацій, які допомагають убогим літнім людям, не так багато

1601321
“Ось баночка лежить, 12 копійок, зараз її підберу, а то вона лежить і дивиться на мене”, – 77-річна усміхнена бабуся в старенькому бордовому пальті і в червоному береті показує на бляшанку з-під пива, яку хтось залишив під лавкою біля Фролівського монастиря в Києві.

Щоб здати цю жерстянку в пункт переробки сміття, потрібно їхати в інший кінець міста – на Лісову. Але в бабусі багато часу. Вона – одна з двох десятків пенсіонерів і бездомних, які зібралися ввечері під стінами монастиря, щоб отримати бутерброд, склянку чаю і пакетик “Мівіни” від волонтерів зі Спільноти Святого Егідія.

За офіційними даними, самотніх літніх людей, які потребують допомоги, в Україні десь 1,6 млн – це більше, ніж населення Харкова. Та попри це, для багатьох вони залишаються майже невидимими. І в той час, як країна активно допомагає армії і переселенцям, волонтерських організацій, які піклуються про літніх людей, відносно мало. Здебільшого, це релігійні громади різних конфесій.

Операція “кришталь”

На запитання, як її звати, бабуся в червоному береті лише усміхається і киває головою – мовляв, яке це має значення.



Натомість розповідає прочитане десь жартівливе оповідання про те, як у місті відкрили “м’ясонюхальне кафе” для пенсіонерів, вхід у яких коштує лише гривню. Героїня історії підсіла на цю послугу і невдовзі зрозуміла, що стало наркотично залежна від запаху м’яса. Розповівши гумореску, бабуся щиро сміється і додає: “Живемо ми весело”.

Розповідає, що майже півжиття пропрацювала у видавництві, журналістом і редактором, але нині отримує лише 965 грн на місяць, бо через бюрократичні перепони 17 років її стажу десь загубилися. На запитання, чи є в неї родичі, каже: “Надійних немає”. А ненадійні свого часу погрожували втопити її у бочці з водою і спалити одяг й особисті речі.

Читайте також:  “Її потрібно терміново змінювати”: Тарута розповів про серйозні помилки в пенсійній реформі

“Хіба я думала, що закінчивши два інститути, на старості приходитиму під цей монастир з простягнутою рукою?” – веде далі бабуся. Хоча, судячи з її розповіді, милостині вона не просить. Окрім бляшанок з-під пива, збирає по місту макулатуру і скляні пляшки. Збирання пляшок на сленгу пенсіонерів називається “операція “кришталь”.

Бутерброд, отриманий від волонтерів, бабуся дбайливо загортає в папір і ховає кудись у сумку, на потім.

Так само робить і її сусідка по лавці, зігнута вдвоє 84-річна Віра Луківна, манерами і темпом розмови схожа на буддистку. Але в неї інші плани на канапку – віддати комусь зі знайомих. М’яса вона не їсть від народження. Каже, що не може. Не їла навіть, коли під час голоду в 1947 році батьки зарізали останнє теля. Поки сім’я сьорбала бульйон, вона жувала гнилу картоплю, “навіть у рот того супу не брала”.

Сьогодні вона працює прибиральницею в технікумі і разом з пенсією отримує в найбільш вдалі місяці до трьох тисяч гривень. Каже, що на їжу і гуртожиток вистачає, а решту віддає синові, в якого троє дітей і орендована квартира.

Про свої заощадження Віра Луківна розповідає: “У мене один долар є і дві євро. Таке як п’ять копійок і написано на ньому: “Дві євро”. Оце все, що в мене є. І ще совєтські рублі осталися”.
Державні соціальні працівники відвідують пенсіонерку в Глухові

Центри допомоги

Про таких бабусь від імені держави мають піклуватися, зокрема, територіальні центри соціальної допомоги, створені у кожному районі. На сьогодні таких центрів в Україні – 658, за винятком Криму і непідконтрольних урядові територій на Сході.

Читайте також:  Обама заявив, що США і НАТО будуть і далі підтримувати Україну в боротьбі з російською агресією

При таких центрах є відділення допомоги вдома. Як розповіли ВВС Україна в Мінсоцполітики, соціальні працівники відвідують стареньких, які не можуть самостійно подбати про себе. Таких, за офіційною статистикою, в Україні 400 тисяч людей. Їм допомагають купити харчі, приготувати їх, прибрати вдома чи помитися.

При деяких центрах працюють психологи, бабусям і дідусям організовують дозвілля, створюють клуби чи університети третього віку. Це курси, на яких пенсіонерів навчають іноземних мов, комп’ютерної грамотності, релігієзнавства, дають поради з садівництва тощо.

Список таких центрів соціальної допомоги з контактами є на сайті Міністерства соцполітики. Щоправда, він дійсний на 2013 рік, тому там є неточності. Оновленого загального списку, як пояснили ВВС Україна, поки що немає.
Університет третього віку в Черкасах, уроки танців

Після змін до бюджетного кодексу наприкінці 2014 року фінансування центрів соціальної допомоги лягло лише на місцеві бюджети.

“Це так звана фінансова децентралізація, і місцеві органи самостійно планують видатки на фінансування територіальних центрів”, – розповіла Оксана Суліма, яка очолює в Мінсоцполітики управління у справах людей похилого віку. Вона каже, що сумарна річна потреба всіх таких центрів в Україні – 2 млрд грн. І через брак фінансування деякі з них уже почали закриватися.

За новою українською традицією, там, де держава не повністю виконує свої обов’язки, до гри вступають волонтери. Але чому так мало доброчинних організацій допомагають самотнім пенсіонерам?

Старість – наше майбутнє

Українці ховають самі від себе проблему літніх співгромадян, каже Юрій Ліфансе, який очолює київську Спільноту Святого Егідія. “Якщо ви подивитеся на карту міст, то побачите, що будинки перестарілих розташовані біля чи за окружною. Майже як заводи, що переробляють сміття”, – каже керівник спільноти, яка тричі на тиждень роздає зубожілим пенсіонерам і бездомним у Києві близько півсотні порцій їжі.

Читайте також:  Без лопат та озвірілих пенсіонерів: росіянам показали "голодуючу" Україну

Середній вік українців наближається до показників країн ЄС, де значну частку населення становлять літні люди, продовжує пан Ліфансе. Але в Україні пенсіонери перестають бути активними споживачами, а тому стають нецікавими для економіки, яка не бачить у них ресурсу. Хоча цей ресурс насправді є, каже доброчинець: “У нас, наприклад, не цінують працю, коли бабусі й дідусі доглядають маленьких дітей. Що б ми могли зробити сьогодні, якби не наші бабусі й дідусі, які нам помагають?”

Юрій Ліфансе звертає увагу на те, що часто літні люди просять милостиню не для себе, а для родичів, які потрапили в біду і яких вони ніколи не залишають. “Сьогодні, коли родина має хитке положення, саме літні люди є серцевиною родини і утримують її довкола себе. Вони більш відповідальні, бо самі пережили на собі важкі часи”, – каже доброчинець.

Багатьом пенсіонерам також потрібні гроші на ліки, адже після знецінення гривні і зростання цін в аптеках для декого з них навіть звичайний грип може стати смертельною хворобою.

“В уявленні людей наше майбутнє – це діти, – продовжує Юрій Ліфансе. – Але насправді наше майбутнє – це літні люди, на нас чекає старість”.

Він розповідає, що коли разом з колегами відвідує будинки перестарілих, завжди беруть з собою своїх дітей з надією на те, що ті колись так само доглянуть їх на старості. “Виходить, у нас трохи егоїстична мета”, – сміється пан Ліфансе.

Джерело: ВВС Україна