Втрачені ілюзії…

Весняний вітерець розносив п’янкі аромати квітів довкіллям, грався білим цвітом черешень, пустував, неначе хлопчисько. Іван Петрович поспішав квітучим садом і серце в його грудях витьохкувало соловейком. Ось вітер жбурнув йому в обличчя жменьку ніжних пелюсток, вони лелійно торкнулися його обличчя, а в грудях защеміли спогади…

На мить він став тим закоханим юнаком, що так і не посмів признатися в палких почуттях красуні-однокласниці. Скільки років потім вона приходила в його солодкі сни, вабила, бентежила, мучила…

Наталя, Наталочка, Наталі… За нею сохли хлопці-однокласники, вона зводила з розуму парубків усієї вулиці та й, мабуть, усього їхнього містечка. А голубоока красуня з хвилястим пшеничним волоссям і тонкими шнурочками брів, лишень сміялася, дзвіночком розсипала чари, наче дражнила усіх. Коли йшла вулицею, то ніби сонце сходило. Її любили всі, і навіть жінки не заздрили її вроді, приймаючи за еталон досконалості. Сватали до Наталі то одного, то іншого, підбираючи на свій смак – вибирали найдостойнішого, щиро бажаючи щастя.

Іванко навіть підійти до неї боявся, хвилюючись, що коли дізнаються про його любов, то піднімуть на кпини. При розмові з дівчиною завжди червонів та втуплював очі в землю. Обпалила його, нічим не примітного, своєю красою. Коли після закінчення школи він побачив однокласницю з високим ставним брюнетом, старшим від Наталі років на п’ять, то зрозумів, що шанси його втрачені. Той хлопець виявився приїжджим. Він забрав Наталю далеко від рідного дому, одружившись тихо, і вона зникла з міста на багато років.

Іван знайшов хорошу дівчину, теж створив сім’ю. Нажили двійко дітей, вже й п’ятеро внуків звеселяють дідуся. Життя пробігло в клопотах та турботах. Дружину свою Іван любив і поважав, завжди знаходив і розуміння, і тепло у родині, але десь глибоко в куточку душі в нього жевріло незабутнє перше кохання. Воно давали сили у важкі хвилини, зігрівало його тим магічним чарунком, який, наче цвіт папороті, п’янив і розпалював.

Читайте також:  Час настав! Зеленський виступив з важливою заявою: хаосу ніякого не буде, зараз або ніколи

Іван Петрович на мить зупинився. Струсив білий цвіт з букета червоних троянд. Це для Наталі, а ще – грайливе шампанське і цукерки «Вишня в шоколаді». Так, як тоді, на випускному…

Після урочистостей вони усім класом пили шампанське, їли «Вишню», танцювали до ранку. А потім цілувалися. Просто так, по-дружньому, прощаючись і бажаючи один одному щасливого майбуття. Наталин поцілунок на щоці, наче сонячний зайчик, солодить серце спогадом донині.

– Це доля, – подумав Іван Петрович, адже минуло сорок років, як вони не бачилися. І ось він, окрилений і схвильований, поспішає на довгождану зустріч. Інший однокласник випадково зустрів Наталю у рідному місті. Він дав Івану Петровичу номер телефону і той відважився, зателефонував. Правда, ледве серце не вискочило з грудей і душу збентежили давні спогади. Голос у жінки змінився, він став якимось сумним і приглушеним. Іван Петрович попросив про зустріч і вона погодилася. Домовилися зустрітися в Наталиної родички, де вона тепер мешкала, бо батьківський будинок продали. Ще Наталя обмовилася, мовляв, життя у неї було дуже непросте… Але не це тривожило чоловіка.

Лише кілька хвилин розділяли їх тепер. На ватяних ногах він піднявся на другий поверх. Зібравши своє хвилювання в кулак, Іван Петрович постукав у двері.

– Обійму її і вже не відпущу, – вирішив в останню мить. – Кохаю! Тепер не віддам нікому! Зізнаюся і зроблю все для того, щоб останок життя провести з тією, яку нестямно жадав усе життя.

Двері відчинила стара, сива жінка. Іван Петрович відсахнувся, думаючи що помилився.

– Наталя… – тільки й вимовив.

– Я, Іванку… Не впізнаєш? Заходь, поговоримо.

Читайте також:  В ніч на 31 березня не забудьте перевести стрілки годинників

Іван Петрович вдивлявся в очі, але вони були зовсім не ті, якими він марив, відлякували сірою цвілістю і порожнечею. Глибокі зморшки поборознили обличчя, плечі були опущені, руки недоглянуті. Перед ним стояла чужа, втомлена життям жінка, далека-далека і холодна. Наталя, його фантастична жінка-мрія розтанула, наче туман в саду, щезла в одну-єдину мить. Іван Петрович відчув таку гіркоту в душі, що аж запекло під серцем. Йому захотілося втекти, забути і стерти з пам’яті цей образ.

– Це тобі, – простягнув квіти.

– Дякую, – сказала жінка і повернулася до вікна.

Заховала обличчя в трояндах і тихо заплакала. Її плечі здригалися, а в душі Івана Петровича гримів грім. Він тихенько вийшов з кімнати і швидкою ходою пішов додому. Вже біля своєї хати, оговтавшись, побачив у своїх руках пакет з шампанським і цукерками.

– Сядемо з дружиною, пригадаємо молоді роки, – подумав. А вітер звіявся і білі пелюстки й далі летіли світом, наче його ілюзії. Іван Петрович знав, що за кілька днів, їх уже не стане…





Раїса ОБШАРСЬКА

Джерело.

загрузка...