Єдина в Україні жінка-капелан з Коломийщини змінила життя сотень чоловіків, які пройшли війну на Сході

Надія Довганюк із села Торговиця Коломийського району – єдина в Україні жінка-капелан. Монахиня з 20-річним досвідом психолога змінила життя сотень чоловіків, які пройшли війну на сході України.

Стати монахинею дівчина вирішила у 19 років, коли отримала пропозицію вийти заміж.

Аби стати зразковою монахинею, Надія Довганюк

 багато працювала у школі, навчала дітей катехизму. Настоятелі монастиря помітили здібну черницю і відправили її здобувати освіту. Невдовзі вона отримала диплом богослова Українського католицького університету. Осягнувши віру, захотіла розуміти душу і пішла вчитися на психолога. Та й цього їй було мало.

У 2001 році Надя Довганюк знімає чернечий одяг сестер Василіянок і їде у Великі Бірки, аби стати монахинею в закритому монастирі і більше не покидати його стін. Через 6 років вона отримує ім’я Симеона і повністю відрікається від своєї волі.

29 травня 2014 року терористи збивають український вертоліт Мі-8 з 13 українськими військовими. Серед них був і 26-річний Петро Остап’юк – двоюрідний брат сестри Симеони. На похорон до Торговиці приїхала і Симеона. Після всіх церемоній, поховання і поминок сестра випадково почула розмову побратимів її брата, які тихо перешіптувалися в кімнаті Петра.

“Я ніколи не бачила війни і тим більше ніколи не говорила з людьми, які пройшли війну. Але в мене за плечима диплом психолога, і те, що я почула від них, це був надзвичайно колосальний біль душі, їх треба було рятувати, вони стояли живі, а я розуміла, що їх негайно треба рятувати, бо вони гинуть”. 

Після похорону Симеона довго роздумувала над словами військових, та іншого виходу для себе, ніж покинути монастир, вона не бачила. А це було непросто. Адже прийняти схиму – чорну мантію та клобук – для монаха чи монахині означає відректися від своєї волі, померти для світу і стати власністю Бога та церкви.

Вона вирішила записатися в добровольці, втім, у військкоматі, побачивши, що психолог Надія Довганюк насправді є монахинею Симеоною Довганюк, від її послуг відмовилися.

Тоді один дзвінок знайомого священика змінив плани сестри Симеони, і з добровольця вона вирішила перекваліфікуватися на капелана.

Спершу сестрі довелося взяти дозвіл у верховного архієпископа Української греко-католицької церкви Святослава Шевчука, аби покинути закритий монастир у Великих Бірках на Тернопільщині, і вона цей дозвіл отримала.

Капеланська рада при Міністерстві оборони категорично відмовилася пускати сестру Симеону в зону АТО. Але не відмовила їй стати капеланом. Кілька місяців їй шукали роботу і знайшли – сестру призначили психологом і капеланом у шпиталі в Черкаському – закритому військовому містечку на Дніпропетровщині, усього за кілька десятків кілометрів від війни.

Перші місяці у військовій частині для монахині із 20-річним досвідом психолога стали справжнім пеклом.

Поранених везли і вдень, і вночі. Робочий день Симеони тривав по 24 години: її викликали серед ночі, аби заспокоїти і втихомирити бійця, поки лікарі готують операційну. Сестра тримала за руку в найважчі хвилини, а коли наставало затишшя, протирала залиту кров’ю підлогу (адже поранені тоді лежали і в коридорах), підбирала гранати та набої у приймальній і несла їх у відповідну кімнату, а потім зачинялася у своїй келії-кабінеті і плакала.

“Це було настільки важко, що багато хто казав мені тоді: “Залиш це все, якщо не можеш. Ти зможеш їм допомагати і молитвою”. Але це викликало в мене зворотний ефект. Не я обрала цей шлях, а Бог вибрав його для мене, а отже, немає нічого, що не під силу мені”. 

Переламний момент сестрі відкрив очі і на те, що не тільки поранені потребують її допомоги. Симеона приходила до них не як монахиня, а як психолог.

Тоді вона вперше за 20 років зняла свою чернечу сукню і вдягнула військовий одяг. На полігоні не розповідала про Бога: вона піклувалася про тих чоловіків і хлопців, в очах яких бачила страх. Сестра розповідала про стрес, як із ним боротися, що боятися не соромно, і всі ці сотні мобілізованих її слухали.

Для сестри Симеони усі, хто лікується у шпиталі, не пацієнти. Вона каже, що завоювала їхню довіру, бо не визнає фальші. Щоразу в розмові з ними вона не соромиться сказати, що для неї честь говорити з тими, хто є обраним захищати її країну.

Психологія дала їй змогу зрозуміти, що все, що відбувається з нашим сприйняттям, залежить від того, як ми його називаємо.

Усім військовим вона ставить одне єдине запитання: “Як ти розшифровуєш абревіатуру АТО?” Звичайно, кожен з них називає справжнє значення цієї абревіатури, а потім монахиня пропонує свій варіант пояснення цих трьох літер: “Ангели Тебе Охороняють” – і переконує, що після цього починаються зміни. Особливо це стосується тих, хто втратив побратимів.

Методи спілкування в монахині дуже прості. Незважаючи на чорний одяг і заборону, вона не соромиться обіймати чоловіків. Симеона називає свою тактильну терапію “обнімашками”. Звісно, вона не приховує, що любить кожного з цих чоловіків, але її любов не жіноча, а радше сестринська.

У Симеони є цілий список тих, хто пройшов через її серце. Вона молиться за них щодня. І всі ці військові їй телефонують навіть після демобілізації. Монахиня переконує: на війні насправді більшість стає атеїстами, хоча є й відсоток тих, хто навертається.

Шукайте деталі в групі Facebook