Запізнілий роман. Доля подарувала їм шанс – стати щасливими. Але зараз усе змінилось

Ольга поспіхом збиралася на уроки до школи. Сьогодні разом із своїми молодими вихованцями вона буде вивчати лірику Сосюри. Засміялася у душі: у конспектах їй вдається розкласти любов на полички. А от у житті… «Так ніхто не кохав, через тисячу літ лиш приходить подібне кохання…» Господи, хто не знає цих поетичних рядків, а їй здається ніби вони лише про неї, Ольгу.

Зітхнула. Схоже, той, за ким вона страждала і не здогадується про її почуття. Хоч і росли Ольга з Валерієм на одній вулиці, ходили до одного класу, а потім разом вступили у педагогічний.



Правда, після закінчення вишу Ольга дістала направлення до школи. Валерія залишили на кафедрі.

Вони і далі зрідка зустрічалися. То у тролейбусі, то на вулиці. «Привіт, як справи?», «Дякую, добре», – ось майже і всі їхні розмови.

Якось Ольга наважилася зателефонувати Валерію, мовляв, треба поговорити.

– Вважай, я тебе запрошую на побачення, – намагалася відшукати у голосі жартівливі нотки.

Ользі дуже хотілося, щоб Валерій прийшов з квітами. Приніс їй троянди. Темно-вишневі у тон її сукні. Або ні, краще жовтогарячі – кольору сонця. Вони бродитимуть старими вуличками, а потім…

Валерій запізнився. Вона чекала у прохолодних сутінках і вже жаліла, що не взяла з собою плаща. Утім, він не помітив ні її декольтованого плаття, ні того святкового настрою, який ще відображався усмішкою на Ольжиному обличчі.

Без квітів, з дипломатом у руці. Простягнув Ользі руку – як давнім друзям. Перейшов одразу до справи, мовляв, що сталося, що потрібно?

Нічого особливого, просто вона надумала вступати в аспірантуру. А оскільки Валерій там уже вчиться, можливо, підкаже, як, звідки починати – придумувала щось на ходу.

Валерій запросив її на чашку гарячого шоколаду. Сиділи у наскрізь прокуреному кафе. Ольга пила солодко-тягучий, чомусь абсолютно несмачний, хоч і пахучий шоколад, і відчувала, як ниє кожна клітинка її тіла. Від байдужості Валерія, чоловіка якому вона готова присвятити усе життя.

Читайте також:  Порваний піджак та зіпсована зачіска. У міськраді побились дві депутатки (відео)

– Ну що ж, телефонуй. Я, правда, переїжджаю у нову квартиру, в інший кінець міста, тож дам чутися сам.

Валерій провів її до зупинки і розлучилися вони, як і зустрілися: просто так, без емоцій.

Ольга чекала на його дзвінок. Але збігали місяці, складалися у рік за роком. Давно повиходили заміж однокурсниці. Усе частіше ловила Ольга в очах матері затаєну тривогу: мовляв, як же так, її донька, красуня і розумниця… І котрогось дня вона дозволила провести себе додому учителю фізики, старшому чоловікові, у котрого пoмeрла дружина. Вона жаліла Сергія, а він – її. Називав Ольгу беззахисним метеликом, якому за законами фізики потрібне тепло. Їй і без усяких формул та теорем хотілося цього тепла, чиєїсь уваги, а тут ще надворі – весна…

Вона замкнула почуття до Валерія на кілька ключів і вийшла заміж за Сергія. Від цього шлюбу народилася донька, названа красивим старовинним ім’ям – Анастасія. Утім, мабуть, це був єдиний дотик, перетин ліній їхнього існування поряд. А так – не рідні і не чужі. Просто доля звела під одним дахом двох людей, життя яких ішло паралельно.

Хоча, грiх нарікати. Сергій був хорошим чоловіком і добрим батьком. Настя часто хворіла, не спала ночами, і він без зайвих нагадувань відправляв Ольгу відпочити, оберігав свого «метелика». Може, був ввічливим аж надто. Як і вона з ним. Але серцю таки не накажеш…

Тож коли чоловіка привабив інший «метелик», Ольга не відчувала того болю, коли розлучаються двоє. Тим паче, Настя забігала частенько до батька у гості, а сам Сергій щоразу запевняв Ольгу, що вони залишилися друзями.

Ох, це слово «друзі»… Воно так надійно увійшло у її життя, що Ольга вже й не сподівалася на інший поворот долі. Але…

Читайте також:  Спеціально навчені патрульні працюватимуть у школах Івано-Франківська

Вона стояла на зупинці, чекала свого тролейбуса. Падав мокрий лапатий сніг. Проникав холодом за комір пальто, а під ногами одразу перетворювався у місиво води і бруду. Ховала замерзлі пальці у кишені – як на злo, забула рукавички. І раптом:

– Ольго, сідай…

Дверцята легківки відчинилися і вона побачила вистраждане у думках, у снах обличчя Валерія. Не могла повірити, що це справді він.

Розпитував її про життя. Чув, що вийшла заміж і що розлучилася. А от він і досі – сам. Але захистив дисертацію, Ольга може його привітати – кандидат наук.

– О, а ти красива. Майже не змінилася, – розглядав Ольгу, ніби бачив уперше. – І парфуми у тебе вишукані, солодкі, – нахилився зовсім близько, аж паморочилася голова.

Після цієї зустрічі, мов на вітрі осіннє листя, закружляв їх запізнілий роман. Валерій побачив її ніби уперше і, як запевняв, знайшов жінку свого життя. Іронія долі: Ольга думала те саме, тільки про нього, уже багато літ.

Спочатку вона приховувала своє щастя. Утім, навіщо? Валерій не пропонує їй заміжжя? Хіба це так важливо: штамп у паспорті?

Якось вона вибиралася від Валерія додому. Якщо чесно, іти не хотілося: з теплої хати…

– Заночуй сьогодні. Зателефонуй Насті, що будеш у мене, – притримав Ольгу за руку.

І хоч вона залишалася у Валерія не раз, щось змусило її відмовитися. Передчуття не обмануло. На кухні гірко плакала Настя. Нарешті, крізь сльози і плутані пояснення, Ольга зрозуміла: у її доньки буде дитина.

– Господи, ти ж лише на першому курсі. Як ти могла? – дорікала, а за мить уже заспокоювала доньку. – Головне – це здоров’я, решта – владнається.

Утім, не все було гладко. Майбутній зять щез, навіть не познайомившись з Ольгою. Настя почувала себе погано. З тoксuкозом, aнeмією та іншими невтішними дiагнозами більше часу проводила у лiкарняній пaлаті, ніж на навчанні в університеті. Ольга розривалася між роботою, донькою і Валерієм. На нього, до речі, залишалося усе менше часу.

Читайте також:  У Франківську в одному з мікрорайонів встановили стільці, на яких можна подумати про життя

Валерій ображався. Як же так? Навіщо йому слова, що він єдиний чоловік у її серці, якщо Ольги немає поруч? Анастасія – доросла дівчина, мала б дбати про себе хоч трохи сама.

Ольга мовчки вислуховувала ці гнiвні монологи. Якби можна було поділити серце на дві половини. А тут ще Валерію випадає закордонна поїздка. Вони давно домовилися, що поїдуть удвох.

– Мамо, це справді твій шанс. Стати щасливою. Якось я обійдуся без тебе. Тато он мене відвідує, – Настя обіймала Ольгу. Вони давно були подружками. – Обіцяй, що не упустиш свого щастя.

Ця розмова відбувалася зранку. А під вечір Ользі зателефонували: в Анастасії почалися пологи. На щастя, усе обійшлося добре. Немовля, хоч і народилося передчасно, здорове, а вагу – набере.

Удома Ольга збирала речі. Для Насті, для крихітної внучки. І раптом знову пронизливий телефонний дзвінок.

Слава Богу – не з лiкарні. Телефонував Валерій. Про те, що поїздку за кордон пришвидшили, тож післязавтра вони виїжджають. Сподівається, Ольга готова? І взагалі, він пропонує їй руку і серце. А ця поїздка – весільний подарунок Ользі, вважай, медовий місяць. Тільки чому вона мовчить? Хіба не вона, не Ольга, казала, що з ним – хоч на край світу?

Боже, скільки часу вона мріяла почути ці слова. Але зараз… Вона не може.

Більше не встигла нічого сказати. У слухавці – короткі телефонні гудки. Переривчасті, немов її життя. Коли до щастя, здається рукою подати.

А й справді, хіба не так? Варто сісти тільки на маршрутку і проїхати кілька зупинок. Туди, де її чекають донька і маленька дівчинка, яку Анастасія уже нарекла Ольжиним ім’ям.

Зіна КУШНІРУК.


Джерело.