Жінка подалася до Італії – пожити як усі “нормальні люди”, а Івана застала нова біда – хати не стало

Закреслені прізвища

Хата зайнялася, коли Івана не було вдома: поїхав до міста за покупками. Господарював сам, бо місяць тому дружина зібрала сумки і здійснила свою давню мрію: подалася до Італії. На прощання мовила: «Діти наші вже, слава Богу, виросли, стали самостійними, з дипломами про вищу освіту, тож дадуть собі раду. Ти, Іване, теж не пропадеш, добре, що в чарку не заглядаєш. Сподіваюся, що й не спокусишся на ту трутку. Руки маєш майстровиті, на хліб і до хліба заробиш.



А мені набридло копійки рахувати. Хочу пожити, як усі нормальні люди»

Іван, маючи добре серце, ще й допоміг Ганні сумки нести до автобуса. Попрощалися сухо. Хоча не говорили, коли дружина повернеться, але обоє відчували: розлука – надовго. Може, й назавжди.

А потім і друга біда впала на Іванову голову. Того злощасного дня щось трапилось із саморобною газовою пічкою, вогонь вирвав двері, викотивсь у кімнату, і незабаром із вікон завалував дим, вирвалися хижі язики полум’я.

Повернувшись з міста, Іван застав на обійсті дві пожежні машини, гурт людей та обгорілі стіни, що ще зранку були новою затишною хатою. Сніг довкола вкривав шар попелу. З подвір’я витікала й замерзала вода, якою заливали вогонь. Вона була чорною.

Іван обмацував поглядом чорні стіни, і на його душі осідав чорний смуток. Як жити далі, за що братися? Підборіддя тремтіло від жалю за втраченим, але жодної сльози ніхто не побачив.

До сусідів жити не пішов, хоч і кликали. Облаштував сяку-таку комірчину й мешкав у ній, щодень відвойовуючи у заграбастаного вогнем бодай кілька сантиметрів. Найперше вставив вікна, бо ж зима. Потім узявся здирати-зішкрябувати сажу із закіптюжених стін, заштукатурював, білив їх. Родичі та сусіди допомагали, чим могли: і грішми, і будівельними матеріалами, і робітничими руками. Кілька дощок, жменю цвяхів, відро вапна – все приймав Іван, за все дякував.

Читайте також:  «Кpаду гроші в чоловіка». Чи треба з цього сповідатися?

Були й такі, що не відгукувалися на його прохання, вдавали із себе бідних, при випадковій зустрічі відверталися від нього. І це він фіксував. Завів спеціального зошита, й увечері, перед тим, як іти до складеного з ящиків ліжка, записував, що від кого отримав. Ручка випадала з пальців, котрі не хотіли гнутися, натомлені виснажливою працею, але Іван уперто клав рядок до рядка. Наче цеглини в стіні, де змушений був їх замінити.

Коли пізньої осені, через дев’ять місяців після пожежі, більш-менш упорядкував хату, то влаштував щось схоже на новосілля. Було воно і веселе, і сумне. Чому так – пояснювати не треба. Запах диму досі не вивітрився з помешкання, а попід очима Івана назавжди залишилися чорні півкола.

За позичені столи, бо свого мав тільки одного, власноруч збитого, господар посадив усіх, хто допоміг йому в біді. Пригощення було скромним, але всі розуміли причину такого. Коли горілка розв’язала язики, хтось запитав у хазяїна, чому на краю стоять кілька чарок, накритих шматком хліба.

– Це що, за пoкiйників? По кому пам’ять?

– По моїх пoкiйних родичах та друзях, – спокійно пояснив Іван. – Ні, вони живі, але для мене – пoкійні. І так буде до кінця мого життя. Вони мені нічим не допомогли. Вогонь знищив не тільки мою хату і те, що в ній було, а й їхні дyші. Тож я викреслив цих людей із списку своїх родичів та друзів.

Й Іван, розгорнувши того самого зошита, показав закреслені прізвища. Прочитати їх не дав. Мовляв, Бог суддя тим черств’якам та брехунам.

Коли говорив про це, підборіддя тремтіло. Як тоді, після пожежі.

Читайте також:  “Хто б тут працював, якби не було українців? ” – як українські заробітчани pятyють польську економіку (відео)

Автор – Богдан МЕЛЬНИЧУК


Джерело.