Молоді герої: історії трьох воїнів Збройних Сил України

Дуже довго нам здавалося, що війна – це щось абстрактне. Залишені в історії спогади та сухі цифри, новини з далеких арабських чи африканських країн. Ніхто не міг собі уявити, що прийде день, коли війна постукає  і у наші двері. Не лише всієї України, а й кожного з нас. Адже Україна – це її народ.

Тоді, в березні 2014, в нас не було армії. Величезну територію України могли захищати заледве 6 тисяч солдат та офіцерів. Здавалося б усе – ось і прийшов кінець. Та все виявилось навпаки – військкомати не могли впоратися з величезною кількістю добровольців. Серед них були різні люди – відставні вояки, студенти, інтелігенти, робітники, офіс-менеджери. І всіх об’єднувала єдина мета – захистити свій Дім.

Серед тих людей було багато молоді. Хлопці віком 18-20 років, які лише починали жити, безстрашно брали в руки зброю та без зайвих роздумів йшли на зустріч у стократ сильнішому ворогу.

Цей текст – це історії трьох воїнів. Трьох різних людей з різною долею – хтось щасливо повернувся додому, а хтось – загинув у бою. Вони жили, розважалися, любили, ходили з нами одними і тими ж вулицями. Та в один момент залишили вдома своїх батьків та коханих дівчат і пішли воювати.

Перерваний політ «Орла»

Уродженцю Умані Андрієві Кизилу вибирати майбутню професію було нескладно: у династії військових іншого шляху він не бачив. Спочатку Андрій учився в Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна, а після його закінчення поїхав у Львів в Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

Оскільки Андрій мав значні успіхи в навчанні, наставники ще в академії пророкували йому блискучу кар’єру, і вони не помилилися. У 23 роки він достроково отримав звання капітана й став заступником командира батальйону. Але кар’єрний шлях офіцера вийшов надто коротким: два з половиною роки.

…Ніч на 29 січня 2017 року. Різке загострення в Авдіївці, де утримує позиції білоцерківська механізована бригада. Ворог стріляє з важкої зброї. Обстрілюючи українців, бойовики починають застосовувати освітлювальні міни. Це є ознакою того, що противник незабаром перейде до атаки. Командування механізованого батальйону вирішує виставити два спостережні пости. Андрій очолює штурмову групу з дев’яти бійців, їхнє завдання – зайняти один із постів і запобігти непомітному просуванню ворога. На підході до спостережних позицій Андрій із бійцями помічають 20–25 бойовиків, які рухаються в нашому напрямку, зав’язується бій.

Група «Орла» (позивний Андрія Кизила) змушує ворога відійти до своїх позицій. Оговтавшись, бойовики відкривають по позиціях українців мінометний вогонь. Андрій усвідомлює: спостережний пост на відкритій місцевості — це не та позиція, де можна сховатися від обстрілу. Тоді він вирішує зайняти опорний пункт противника, аби зберегти життя своїх хлопців. Частина з них залишається прикривати правий фланг, решта кинулася вперед.

Такої відчайдушності українців бойовики, мабуть, не очікували. Результатом зіткнення стали втрати терористів – близько 20, одного бойовика було взято в полон. Андрій Кизило наказує закріпитися на захопленому ворожому ВОПі, зайняти кругову оборону.

Противник удається до ще однієї атаки групи Кизила, але безуспішно. А потім починає «крити» відчайдухів із мінометів.

– Бойовики розносили цей ВОП на друзки. Та й окопи там неглибокі, по коліна. Одна міна залетіла просто в окопчик, де були ми, – згадує побратим офіцера Рустам Бабешко. – Власне вибуху я не чув, можливо, тому, що мене вже трохи контузило внаслідок вибуху «Мухи». За хвилину отямився, озирнувся. У мене на правому боці весь одяг розірвано осколками, але мене не зачепило. Кидаюсь до «Орла», який лежить поряд, тягну його в безпечне місце. Знімаю його броник, а на лівому боку рана завбільшки з п’ятак, — шансів в Андрія не було: осколок уразив серце…

За місяць до того, після Нового року, Андрій був у відпустці. 6 січня на своїй сторінці в соцмережі він розмістив світлину із сином, яку підписав: «Поганяли на санках)))». Восьмимісячний син більше не знатиме батька…

Молодий «Бандера» зі Львова

22-річний Олег «Бандера» зі Львова в 2014 році пішов добровольцем на службу в батальйон «Донбас». У 2015 році хлопець підписав контракт з ЗСУ і увійшов до складу 93-ї окремої механізованої Харківської бригади. По закінченню строку контракту, Олег пішов вчитися в Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, де провчився півтора року. Проте через ускладнення від поранення, отриманого під час служби в АТО, він був змушений залишити навчання. Тепер молодий «Бандера» працює у ветеранському ресторані «Патріот».

«До російсько-української війни працював барменом, переважно сезонно – у Львові, Києві, Одесі та Буковелі», – розповів Олег «Бандера». «Відразу ж після Майдану 2013-2014 років разом з другом вирішили не сидіти вдома, а поїхати захищати країну. Не хотів, щоб, не дай Бог, цю війну відчули мої рідні домівки», – зазначив він.

«В зоні АТО перебував з липня 2014 року по серпень 2016 року. Брав участь у визволенні населених пунктів Попасна, Лисичанськ, Піски, Опитне. Також знаходився в одній з найгарячіших в той час точок – в Донецькому аеропорту – близько півтора місяців (грудень-січень 2015-2016 років)», – розповів боєць. Олег зазначив, що після участі в бойових діях він дуже змінився.

«Після перебування в зоні АТО дуже змінився, оскільки змінилися особисті принципи і ставлення до життя. З допомогою друзів і рідних поступово починаю звикати до цивільного життя. На фронті також зустрів справжніх друзів, проте більшість з них вже немає в живих», – поділився військовий.

Він розповів про поранення, які отримав на фронті. «Заробив» дві контузії і отримав поранення осколками від АГС. Згодом я все ж вилікувався, але фінансово мені більше допомагали волонтери, ніж держава», – підкреслив 22-річний воїн. За його словами, навіть після поранень він не шкодує про участь у війні.

«Абсолютно не шкодую про перебування в зоні АТО. Я б навіть нічого не хотів змінювати. Але якщо б була така можливість, то одне – щоб знову повернутися на фронт. Особливо в 2014 рік, щоб ще раз це все пережити і побачити тих людей, які від нас пішли в світ інший», – розповів Олег «Бандера».

«Сподіваюся, що скоро ця війна закінчиться, і ми повернемося в свій рідний і мирний Донецьк, Луганськ і Крим», – додав він.

Миколаївський «Сокіл»

33-річний боєць Олексій «Сокіл» з Миколаєва служив у 3-му десантно-штурмовому батальйоні 79-ї ОАЕМБр з літа 2014 року до осені 2015 року. Він має свою особливу історію служби в лавах ЗСУ. На той час це був єдиний добровольчий батальйон, сформований Збройними силами України.

Боєць згадує: «Основні бойові дії відбувалися в селі Широкине (Донецька обл.), а також в селах Лебединське, Гранітне, Сопине, Новоселівка. Якщо для інших був вибір йти на фронт чи ні, то для мене такий вибір не стояв.

Коли почалась війна (я вважаю, що війна почалась з окупації Криму), вже 3 березня я писав у військовому комісаріаті про добровільний призов. Відразу мені запропонували службу в одній з одеських військових частин. Але так, як ця частина перебувала в тилу, і за інформацією, яку я знайшов, не планувала перебувати в зоні бойових дій – я просив направити мене у військову частину, котра безпосередньо перебувала на лінії фронту.

Переді мною стояв вибір. Друзі пропонували піти в «Дніпро-1» або «Азов». Проте я обрав батальйон, який на той момент тільки почав своє формування у складі 79-ї ОАЕМБр. Він мав кодову назву «Фенікс». Окрім того, що 79-та десантна бригада брала активну участь у бойових діях, я з дитинства мріяв: якщо і служити в армії, то саме у складі 79-ї рідної миколаївської бригади».

Пригадайте, якщо можете, один або декілька випадків, які Вам особливо запам’ятались на фронті?

 

– «В одному із прифронтових сіл (500 метрів до лінії розмежування), де ми періодично стояли, до нас приходив хлопчик. Першокласник. Про себе розповідати не любив. Проте часто грав на наших телефонах у різні ігри. Часом ми його годували, давали продукти додому. Потрохи він почав розповідати про свою сім’ю. Мати п’є. Є сестричка, 3 роки. Інколи розповідав про школу.

Говорив про те, як він нас там “захищає”, хоча вчителька каже, що ми “карателі”. Він довго мовчав, коли ми питали про батька. Але в одній з розмов “обхідними” питаннями з’ясували, що батько воює на стороні сепаратистів. Яскрава картина: тато стріляє по селу, де його донька і син, а так звані “карателі” їх годують і захищають від цих снарядів. Історія звучить наче пропаганда, але це реальність. І я був одним з її головних героїв», – розповідав Олексій.

Катерина Солодка – спеціально для “Український Простір Прикарпаття”

За матеріалами:

https://styler.rbc.ua/ukr/zhizn/chto-sdelali-etogo-gosudarstva-molodoy-boets-1512548341.html

http://www.mil.gov.ua/news/2017/02/09/geroj-ukraini-kapitan-andrij-kizilo-perervanij-polit-orla/

https://24tv.ua/viyna_zvodit_riznih_cholovikiv_u_bratstvo_spogadi_pro_front_molodogo_biytsya_zsu_sokola_n897313

Шукайте деталі в групі Facebook

Поширити