Три кіборги: невигадані історії легендарних воїнів

Нещодавно в прокат вийшов перший український бойовик «Кіборги». Фільм отримав позитивну критику від глядачів і зібрав уже близько 20 млн гривень касових зборів. Свою аудиторію стрічка чіпляє реалістичністю – ще б пак, адже консультантами знімальної групи і навіть акторами другого плану були справжні учасники 242-денної оборони ДАП.

У цьому тексті ми хочемо розповісти історії трьох із кількох тисяч. Історії різних людей, з різними поглядами, але з однією метою – захистити свою країну.

Позивний «Редут»

Обличчя цієї людини не побачити на біг-бордах і календарях про захисників Донецького аеропорту, але без нього ніякої героїчної оборони, можливо, і не було б. Саме він, чиє ім’я не можна називати в цілях безпеки, – командир загону спецназу третій полку – наприкінці серпня минулого року перетворив в’яло текуче протистояння в аеропорту в запеклий бій за свій власний клаптик землі. Саме в ті сорок днів (від прийняття об’єкта до евакуації з пораненням), що він командував обороною, вражені бойовики і дали захисникам ДАП характеристику – «кіборги».

«Війна для мене почалася ще в середині лютого, коли групи мого загону почали працювати в Криму. Сам я на Донбас вперше потрапив у квітні – був у складі угруповання, яке взяла під контроль Донецький аеропорт. Перше поранення – вогнестріл в ногу – отримав в червні 2014-го під Артемівському. Друге – осколкове в руку – в жовтні 2014-го в аеропорту. З ним мене евакуювали в госпіталь.

Донецький аеропорт – це тема не для одного тексту і не для одного фільму, а, напевно, для цілої серії мемуарів учасників цих подій. Все менше буде вирваними з контексту фрагментами. Тому я обмежуся тільки тим, що скажу – оборона Донецького аеропорту це не я, це всі ті, хто там був: 72-а і дев’яносто третя механізовані бригади, 25-а і 79-а десантні, частина ППО (Зеніт), ” Правий сектор “,” Дніпро-1 “, мої пацани і всі, хто прийшов туди після нас.

Можливо, я і став там якимсь каталізатором, але зусилля були загальними. Моя війна була, в основному, по радіостанції. Звичайно, багато разів хотілося взяти автомат і побігти разом з усіма в атаку. Іноді це навіть вдавалося, але все-таки головне завдання командира в іншому.

Що стосується прізвиська, яким нас нагородив противник, то важливо не те, як вони нас називали, а як ставилися. Ставилися з острахом. Я бачив його в їхніх очах. І живих. І мертвих.

Я особисто ніколи не сприймав Донецький аеропорт просто як злітну смугу і декілька будівель. Для мене він був звичайним клаптиком української землі. Чому ми повинні були його віддавати? Я кадровий офіцер, і це був мій рубікон, моя відповідальність і моє завдання. Але я – НЕ кіборг, не залізний. Мені теж було страшно», – розповідає захисник.

Читайте також:  Сповідь заробідчанки:“Мамо, не їдь!” Я повернулась додому i не впiзнала доньки ...

Олег Кузьміних

Після звільнення з полону, кіборг Олег Кузьміних, той самий, якого водили по вулицях окупованого Донецька, не хотів спілкуватися з журналістами.

Але згодом все ж таки розповів, як йому пропонували стати полковником в Росії. Окрім того, його лякали тим, що Україна про нього забула, але Олег не зламався.

У бою Олег Кузьміних завжди був із своїми солдатами. Якщо витягувати поранених – йде він, у розвідку – теж він.

«На момент мого призначення командиром батальйону підрозділу як бойової одиниці просто не існувало.

На всі 100 відсотків батальйон становили мобілізовані, якісно збити їх в єдиний кулак просто бракувало часу.



Але мені пощастило. Навколо мене і мого заступника швидко сформувалося міцне ядро свідомих патріотів, бо ж більшість особового складу – добровольці.

Брак професійної підготовки компенсувався рішучістю. А в умовах, коли багато хто з офіцерів мав доволі приблизне уявлення про бойовий статут, не знав до пуття техніку і озброєння, це було важливо. Доучувались на ходу, в боях».

До речі, через мою тверду позицію з помітною повагою до мене ставився слідчий держбезпеки так званої «ДНР» на прізвисько «Монгол».

Спочатку він пропонував мені посаду комбата в російській армії, квартиру в Донецьку, звання російського полковника з удвічі більшою зарплатою. Потім – щось таке ж у «ДНР».

Але я йому сказав: я професійний військовий і присягу складав Україні, для мене це питання честі. Потім більше про “солодкі” пропозиції не говорили».

 Станіслав Стовбан

Калушанин Станіслав Стовбан, якому вдалося вижити у Донецькому аеропорту, побувати у полоні терористів, перенести важкі операції і пройти реабілітацію, згодом підписав новий контракт із Збройними Силами України до кінця особливого періоду.

Читайте також:  Нехай Бог благословить воїнів Прикарпаття!

Станіслав Стовбан був одним із «кіборгів», які останніми боронили донецький аеропорт. Тоді йому навіть ще не виповнилося і 22 років. У самісіньке пекло АТО він потрапив добровільно. На той час від терміналу вже майже нічого не залишилось. Власне, як і сил та необхідних боєприпасів у його оборонців.

За словами самого Станіслава, самого об’єкту оборони теж не стало. Та терористам все одно не вдавалося вибити кіборгів. Тоді вони пішли на вже звичну підлу тактику – підірвали місце укриття українських воїнів.

«Я потрапив до армії за мобілізацією. І вже разом із 80-ю бригадою ВДВ відправився на схід України. До речі, в ДАП відправляли тільки за бажанням. Всі розуміли, наскільки там небезпечно, та я, навпаки, хотів їхати боронити від окупанта, – розповідає Станіслав.

– В аеропорту було повно чеченських найманців та російських кадрових військових, навіть ФСБшний спецпідрозділ «Вимпел».

Наприкінці протистояння стало ясно, що будівля розсипається від постійних атак терористів і треба евакуювати військових. Були три спроби прориву, й всі невдалі. Як говорить Станіслав, було ясно, що їх не вдасться витягнути, і тому “кіборги” готувалися до оборони. Тоді й сталися ті два потужних вибухи.

«Перший вибух ми пережили вдало – без втрат. Терористи думали, що нас вже нікого не лишилося у живих, та ми їм «всипали» так, що вони розбіглися. Відносне затишшя протривало декілька хвилин. Ми стали перекурити і стався других вибух. Я опинився під завалами. Мене вибухом підкинуло вверх і опинився не з самого низу, а придавило тільки однією плитою, – розповідає хлопець. – Я був дуже сильно поламаний. Дві ноги майже тільки на штанах трималися. Ще зламані ребра. Так я пролежав усю ніч».

Як згадують батьки кіборга, він телефонував до рідних із полону та заспокоював їх.

«Був дуже спокійний. Телефонує і розказує, що все з ним добре, що відрізали одну ногу. А потім почав нас заспокоювати, – розповідає батько Володимир. – Я був щасливий, що він знайшовся живий. Тоді сказав йому: «Синку, ти в нас ще будеш бігати!»

Вже за кілька днів його обміняли. Адже кіборг потребував дорогого лікування. Так, Станіслав потрапив до столичного військового шпиталю. Йому провели кілька операцій, а вже влітку почав ходити на протезі. Зараз хода хлопця не видає, що у нього замість однієї ноги протез.

Читайте також:  Між нами, дівчатками: 10 дуже сексуальних порад

Та довго вдома Станіслав не відсиджувався. Він знову повернувся на службу, підписав контракт із Збройними Силами України до кінця особливого періоду.

Катерина Солодка – спеціально для “Український Простір Прикарпаття”

За матеріалами:

http://pravda.if.ua

Головна

http://podrobnosti.ua