Три кіборги: невигадані історії легендарних воїнів

Нещодавно в прокат вийшов перший український бойовик «Кіборги». Фільм отримав позитивну критику від глядачів і зібрав уже близько 20 млн гривень касових зборів. Свою аудиторію стрічка чіпляє реалістичністю – ще б пак, адже консультантами знімальної групи і навіть акторами другого плану були справжні учасники 242-денної оборони ДАП.

У цьому тексті ми хочемо розповісти історії трьох із кількох тисяч. Історії різних людей, з різними поглядами, але з однією метою – захистити свою країну.

Позивний «Редут»

Обличчя цієї людини не побачити на біг-бордах і календарях про захисників Донецького аеропорту, але без нього ніякої героїчної оборони, можливо, і не було б. Саме він, чиє ім’я не можна називати в цілях безпеки, – командир загону спецназу третій полку – наприкінці серпня минулого року перетворив в’яло текуче протистояння в аеропорту в запеклий бій за свій власний клаптик землі. Саме в ті сорок днів (від прийняття об’єкта до евакуації з пораненням), що він командував обороною, вражені бойовики і дали захисникам ДАП характеристику – «кіборги».

«Війна для мене почалася ще в середині лютого, коли групи мого загону почали працювати в Криму. Сам я на Донбас вперше потрапив у квітні – був у складі угруповання, яке взяла під контроль Донецький аеропорт. Перше поранення – вогнестріл в ногу – отримав в червні 2014-го під Артемівському. Друге – осколкове в руку – в жовтні 2014-го в аеропорту. З ним мене евакуювали в госпіталь.

Донецький аеропорт – це тема не для одного тексту і не для одного фільму, а, напевно, для цілої серії мемуарів учасників цих подій. Все менше буде вирваними з контексту фрагментами. Тому я обмежуся тільки тим, що скажу – оборона Донецького аеропорту це не я, це всі ті, хто там був: 72-а і дев’яносто третя механізовані бригади, 25-а і 79-а десантні, частина ППО (Зеніт), ” Правий сектор “,” Дніпро-1 “, мої пацани і всі, хто прийшов туди після нас.

Можливо, я і став там якимсь каталізатором, але зусилля були загальними. Моя війна була, в основному, по радіостанції. Звичайно, багато разів хотілося взяти автомат і побігти разом з усіма в атаку. Іноді це навіть вдавалося, але все-таки головне завдання командира в іншому.

Що стосується прізвиська, яким нас нагородив противник, то важливо не те, як вони нас називали, а як ставилися. Ставилися з острахом. Я бачив його в їхніх очах. І живих. І мертвих.

Я особисто ніколи не сприймав Донецький аеропорт просто як злітну смугу і декілька будівель. Для мене він був звичайним клаптиком української землі. Чому ми повинні були його віддавати? Я кадровий офіцер, і це був мій рубікон, моя відповідальність і моє завдання. Але я – НЕ кіборг, не залізний. Мені теж було страшно», – розповідає захисник.

Читайте також:  У зоні АТО воюють 8 тисяч росіян та 33 тисячі бойовиків, - полковник Галушко

Олег Кузьміних

Після звільнення з полону, кіборг Олег Кузьміних, той самий, якого водили по вулицях окупованого Донецька, не хотів спілкуватися з журналістами.

Але згодом все ж таки розповів, як йому пропонували стати полковником в Росії. Окрім того, його лякали тим, що Україна про нього забула, але Олег не зламався.

У бою Олег Кузьміних завжди був із своїми солдатами. Якщо витягувати поранених – йде він, у розвідку – теж він.

«На момент мого призначення командиром батальйону підрозділу як бойової одиниці просто не існувало.

На всі 100 відсотків батальйон становили мобілізовані, якісно збити їх в єдиний кулак просто бракувало часу.



Але мені пощастило. Навколо мене і мого заступника швидко сформувалося міцне ядро свідомих патріотів, бо ж більшість особового складу – добровольці.

Брак професійної підготовки компенсувався рішучістю. А в умовах, коли багато хто з офіцерів мав доволі приблизне уявлення про бойовий статут, не знав до пуття техніку і озброєння, це було важливо. Доучувались на ходу, в боях».

До речі, через мою тверду позицію з помітною повагою до мене ставився слідчий держбезпеки так званої «ДНР» на прізвисько «Монгол».

Спочатку він пропонував мені посаду комбата в російській армії, квартиру в Донецьку, звання російського полковника з удвічі більшою зарплатою. Потім – щось таке ж у «ДНР».

Але я йому сказав: я професійний військовий і присягу складав Україні, для мене це питання честі. Потім більше про “солодкі” пропозиції не говорили».

 Станіслав Стовбан

Калушанин Станіслав Стовбан, якому вдалося вижити у Донецькому аеропорту, побувати у полоні терористів, перенести важкі операції і пройти реабілітацію, згодом підписав новий контракт із Збройними Силами України до кінця особливого періоду.

Читайте також:  Українці три ночі поспіль зможуть бачити метеоритний дощ

Станіслав Стовбан був одним із «кіборгів», які останніми боронили донецький аеропорт. Тоді йому навіть ще не виповнилося і 22 років. У самісіньке пекло АТО він потрапив добровільно. На той час від терміналу вже майже нічого не залишилось. Власне, як і сил та необхідних боєприпасів у його оборонців.

За словами самого Станіслава, самого об’єкту оборони теж не стало. Та терористам все одно не вдавалося вибити кіборгів. Тоді вони пішли на вже звичну підлу тактику – підірвали місце укриття українських воїнів.

«Я потрапив до армії за мобілізацією. І вже разом із 80-ю бригадою ВДВ відправився на схід України. До речі, в ДАП відправляли тільки за бажанням. Всі розуміли, наскільки там небезпечно, та я, навпаки, хотів їхати боронити від окупанта, – розповідає Станіслав.

– В аеропорту було повно чеченських найманців та російських кадрових військових, навіть ФСБшний спецпідрозділ «Вимпел».

Наприкінці протистояння стало ясно, що будівля розсипається від постійних атак терористів і треба евакуювати військових. Були три спроби прориву, й всі невдалі. Як говорить Станіслав, було ясно, що їх не вдасться витягнути, і тому “кіборги” готувалися до оборони. Тоді й сталися ті два потужних вибухи.

«Перший вибух ми пережили вдало – без втрат. Терористи думали, що нас вже нікого не лишилося у живих, та ми їм «всипали» так, що вони розбіглися. Відносне затишшя протривало декілька хвилин. Ми стали перекурити і стався других вибух. Я опинився під завалами. Мене вибухом підкинуло вверх і опинився не з самого низу, а придавило тільки однією плитою, – розповідає хлопець. – Я був дуже сильно поламаний. Дві ноги майже тільки на штанах трималися. Ще зламані ребра. Так я пролежав усю ніч».

Як згадують батьки кіборга, він телефонував до рідних із полону та заспокоював їх.

«Був дуже спокійний. Телефонує і розказує, що все з ним добре, що відрізали одну ногу. А потім почав нас заспокоювати, – розповідає батько Володимир. – Я був щасливий, що він знайшовся живий. Тоді сказав йому: «Синку, ти в нас ще будеш бігати!»

Вже за кілька днів його обміняли. Адже кіборг потребував дорогого лікування. Так, Станіслав потрапив до столичного військового шпиталю. Йому провели кілька операцій, а вже влітку почав ходити на протезі. Зараз хода хлопця не видає, що у нього замість однієї ноги протез.

Читайте також:  Сепаратисти анонсували відведення озброєнь калібром до 100 мм

Та довго вдома Станіслав не відсиджувався. Він знову повернувся на службу, підписав контракт із Збройними Силами України до кінця особливого періоду.

Катерина Солодка – спеціально для “Український Простір Прикарпаття”

За матеріалами:

http://pravda.if.ua

Головна

http://podrobnosti.ua