“Дівчисько в одяганках з секонду вкрало у Ольги чоловіка, а після його cмeрті доньку їй підкинулo”

Донька її колишнього чоловіка

Ольга ледь не зімліла: назустріч їй з натовпу виринув Петро. Котив попереду себе дитячий візок, радісно перемовляючись з юною супутницею. Значить, усе правда. Те, що їй давно нашіптували сусіди, а вона й досі вважала плітками, недобрими людськими пересудами. Не повірила навіть рідній сестрі, яка запевняла, що на власні очі бачила, як Петро купував на ринку дитячі речі. Тепер ця розмова блискавкою промайнула у голові.



Ніби обручем здaвило серце.

Знайшла у собі сили перейти на інший бік вулиці. Прихилилася до старого каштана. Петро із супутницею та немовлям зникли за поворотом.

Ольга не розуміла тільки одного. Як він міг? Срібне весілля на носі. Уже навіть обговорювали, в якому ресторані святкувати будуть. Жили – ніколи не сварилися. Єдине, що тривожило, – не було дітей. Лелека вперто обминав їхню хату. Спочатку надіялися, потім перестали. Ольга помічала, як тішиться Петро племінниками. Тому не раз умовляла чоловіка взяти маля з дитячого будинку. Та він і слухати не хотів.

– Як нема своїх – не треба і чужих, – одказав, як відрубав.

З часом Ольга перестала наполягати. Жили тихо, розмірено. У домі – все є. Петро в Ольги – замість дитини: не встиг прокинутися –сніданок на столі. Прихворів – Ольга трави різні запарює, страви дієтичні готує.

І раптом ці чутки. Що у Петра роман із секретаркою. Зовсім молоденькою, майже дівчиськом. Ольга не вірила – вона ж Петрові у доньки годиться. І все-таки не витримала, якось спеціально заїхала до чоловіка на роботу подивитися на свою «суперницю».

Худе, тонке, аж світиться. Кофтинка з секонд хенду і джинси звідти. Ольга із задоволенням споглядала своє відображення у дзеркалі, що ніби спеціально для неї повісили у приймальні. Елегантний костюм – шила у престижному ательє, дорогі чобітки.

У свої сорок п’ять виглядала щонайбільше на тридцять.

– Як вас звати? – безцеремонно розглядала секретарку.

– Оксана, – перелякано кліпнули довгі вії, прикривши виразні сині очі.

– Хто ваші батьки, ви десь вчилися? – Ольга продовжувала «допит».

– Я живу з мамою, удвох. Закінчила училище. Але я добре набираю на комп’ютері.

Читайте також:  #НеБийДитину: в Україні розгорнувся новий флешмоб проти насильства (ІНФОГРАФІКА)

– Що ж, для секретарки, мабуть, вистачить, – Ользі з її двома дипломами та кандидатською дисертацією уже було нецікаве те дівчисько.

Правда, надто часто, розповідаючи про справи на роботі, Петро, ніби між іншим, заводив мову про Оксану. Про те, що дівчина – дуже розумна, хоч і без вищої освіти. Що батько покинув доньку зовсім маленькою, а мама Оксани давно і важко хворіє.

– Я і не знала, що ти так переймаєшся секретаркою. Може, нам її удочерити? А, може, і справді у тебе з нею щось є?

Ольжин голос звучав удавано байдуже. Але ж іронія

– Як ти можеш так? Врешті, ти ж її бачила

Петро, як завжди, заспокоїв Ольгу. І вона вкотре повірила йому.

І ось ця зустріч. Щасливе, усміхнене обличчя Петра. Поруч – Оксана. Юна, гарно одягнена. Звичайно, уже не з гуманітарки.

Ольга спішила додому. Тіло – ніби не її, затерпло до останньої клітинки. Збирала чоловікові речі. Усі, до найменшої дрібнички. Нехай іде від неї. Сьогодні ж.

Петро, очевидно, цього не чекав. Укотре намагався заперечити, мовляв, знову Ольжині вигадки.

– Я усе бачила, Петре. Тебе, Оксану, візок з немовлям. От лише чи справді це твоя дитина? Від таких дівчаток можна усього чекати. Нагулялася з ким хотіла. Мабуть, з кимось молодим, таким, як сама. А потім тебе згадала. Чому б не забезпечити дитині багатого татка?

Говорила ті дошкульні слова, аби зробити боляче і Петрові.

– Це моя дитина, Ольго. Моя. Але я не хочу розлучатися з тобою. Між нами – усе життя. Оксана? Просто так, випадковість. Та без мене вони пропадуть.

Благав Ольгу залишити усе, як є. Ніби і не знає вона нічого. А він не образить її ніколи, як не робив цього досі. Допомагати ж Оксані з донькою просто мусить.

Лицемір. Голова сива, а боягуз. Ні, так жити Ольга не хоче. Нехай іде до Оксани. А про неї турбуватися не треба. Дасть собі раду сама. Вона доросла, сильна. А ці двоє – що Оксана, що її донька, дійсно діти.

Ольга помилилася. Вона зовсім не була сильною. Довгими ночами виплакувала образу і біль. Не могла зрозуміти: на що Петро сподівався? Що ніхто не дізнається і він так і житиме з двома?

Читайте також:  Попри кризу в Івано-Франківську набудували на 200 мільйонів гривень більше, аніж торік

Ще більше часу пропадала на роботі. Інколи Петро телефонував, просив зустрітися, поговорити. Нема про що – Ольга була категоричною.

І все-таки десь років через три вони зустрілися. На ринку, прямо обличчя в обличчя. Ольга охнула: Петро чи ні? Подавлений, постарілий, сорочка не першої свіжості. У руках – важкі сумки з продуктами.

– Ось, Оксана список склала, що купити. На тиждень запасаємося продуктами. Так зручніше, ніж щодня по магазинах бігати, – чомусь не дивився Ользі в очі. – Дитина мала, готувати Оксана не має часу. Та й молода, хоче на люди вийти. Мама її пoмeрла. Отож більше так, на швидку руку. Утім, зараз на ринку усе є, – намагався усміхнутися.

– А як же твоя вирaзкa, Петре, дієта? Овочі, фрукти печені, як я тобі готувала?

Він поспішив перевести розмову на неї, мовляв, а як вона, Ольга? Добре, збирається у відпустку в Париж. Давно мріяла. А зараз мусить бігти, справи.

Після цієї зустрічі намагалася викреслити з пам’яті рештки споминів про колишнього чоловіка. Якби не цей пізній дзвінок. Пронизливий, тривожний, він підняв Ольгу з ліжка. На другому кінці дроту перелякано плакала у слухавку Оксана.

– Приїжджайте, благаю. Петро у лікарні. Кажуть, серце. він нікого не хоче бачити, тільки вас.

Боже, що за кара? Для чого це їй? Вони ж тепер – зовсім чужі. І все-таки похапцем одяглася, викликала таксі.

У палаті пахло тишею і ще чимось незбагненно тривожним.

– Ольго. Прости мені. Я не був щасливим без тебе. Але. Вони – зовсім одні, – слабка рука ледь погладила її тонкі пальці.

І знову тиша. Під ранок Петра не стало.

Нечисленна пoхoрoнна процесія, сірий дощ, намоклі штучні квіти. А за мить – горбик землі, який уособлює вищу і, мабуть, єдину справедливість, яка існує у цьому світі: від cмeрті ніхто і нічим не відкупиться. Ця думка чомусь вперто крутилася в Ольжиній голові. Не відчувала ні суму, ні жалю, тільки дзвінку порожнечу усередині, крізь яку відлунювали грудки землі, що осипалися в яму.

Читайте також:  В якому віці людина найбільше схильна до зрад: висновки вчених

Ловила на собі цікаві погляди присутніх. Хто вона: ні жінка, ні вдова. Поспішила одразу піти.

– Зачекайте, – хтось наздоганяв її. Оглянулася. Оксана. А поруч – маленька дівчинка.

– Я хочу сказати: він любив завжди тільки вас.

Смішно. Що їй до того?

– Ми жили не дуже добре. Петро часто хворів. Та й справи на фірмі останнім часом не ладилися. Петро боявся вам зателефонувати.

Ні, це вже схоже на фарс. То, виходить, вона ще й винна. Не хотіла більше слухати. Швидше у легківку і додому.

Та спокій не приходив. Точніше, Оксана Ользі його не дала. Десь через місяць зателефонувала знову.

– Будь ласка, мені дуже треба з вами зустрітися. Якщо захочете – востаннє.

Так і буде, – пообіцяла собі Ольга.

На зустріч Оксана прийшла з донькою.

– Ось, я їду в Італію. Подружка там підшукала мені роботу. Тут я просто не виживу з дитиною. На мізерній зарплаті. А мені тільки двадцять п’ять.

Ольга стенула плечима. Знову не розуміла: а при чім вона?

– Я не маю з ким лишити Іринку. Хіба віддам в інтернат. Або покину. От я і подумала: ви ніби їй теж – не чужа. Іринка – донька вашого чоловіка. Погляньте, вона ж копія тата. Петро Іринку дуже любив. А ви завжди хотіли дітей. От хай і побуде Іринка з вами. Поки я не приїду.

Що за безглуздя? Про що говорить ця жінка?

Сердилася на себе і вдома. На те, що слухала Оксану. Що перед очима ось уже кілька днів стоїть маленька дівчинка. Справді, ніби копія Петра.

Думки перепліталися у голові, не давали спати. І котрогось дня Ольга сама набрала телефон Оксани.

– Я згідна. Я заберу Іринку.

Спогади тихим щемом і досі тривожать душу Ольги. Десь у світах загубилася Оксана. Тільки й усього, що приїхала оформити документи на відмову від доньки.

– Так буде простіше вам її удочерити, – сказала Ользі. – А я збираюся знову заміж.

Автор – Зіна КУШНІРУК


Джерело.