“Перед кордоном Катя дістала всі свої наїдки, пригощала всіх, а далі…” – так почалися заробітки українки в Італії

Рано вранці привіз бусик Катю в Неаполь. Не зустрів ніхто: не мали можливості, не у себе вдома. Тільки ступила на вокзал, як заспівав телефон. Катя натиснула на кнопку мобільника і піднесла до вуха. Односельчанка заспокоювала її, щоб та не боялася, пояснювала, де купити квиток і де краще очікувати поїзд.

Катя акуратно поставила мобільник в сумку. Вона ще не звикла користуватися ним, боялася натиснути щось не так.



Оглядалася навколо. Величезний вокзал. Натовп народу біг з великими сумками до поїздів. Навколо кіоски з сувенірами, іграшками та їжею. Зголодніла. Намагалася не дивитися на чудернацькі бутерброди з сардельками, котлетами і всякою зеленню. Відводила очі від печива в таких яскравих папірцях. Рот повний слини, болів шлунок.

Дорога сюди була важкою і довгою. Троє повних діб.
Перед австрійським кордоном шофер чи то жартома, чи серйозно сказав, що ввозити в країну м’ясні вироби заборонено. Тому всі ковбаси, м’ясо, кури потрібно з’їсти або викинути. Катя витягла з сумки все: дві копчені курки, колечка запеченої ковбаси, подарованої Марією від щастя, що Катя випадає з їхнього життя, квашені огірочки і домашній печений хліб.

Їли всім бусом. Вся компанія відразу ж полюбила її, стала поважати. Всі обіцяли допомогти з роботою, дати притулок при потребі. Кордон проїхали спокійно. Прикордонники не відкрили жодну сумку для контролю. Решта два дні кожен їв своє, що не виклали на стіл перед кордоном, а Катя – нічого. Лише на третій день чоловік, який сидів поруч, їхав до дружини допомагати заробляти гроші, запитав:

– Ти чому нічого не їси?

Катя промовчала.

– Може, у тебе нічого не залишилося?

Катя кивнула головою:

– Нічого, – і проковтнула слину.

Він дав їй один великий бутерброд з салом. Всі інші їли тихенько кури, ковбаси, яйця, не пригощаючи нікого. Катя проковтнула бутерброд, як пес муху, і ще більше захотіла їсти.

– Яка різниця між сільськими і міськими людьми? – думала. – Жодна сільська дyша не вчинила б так, поділилися б останнім.

Тому тут, на вокзалі, в Неаполі, хотілося дуже їсти. Хтось доторкнувся до її спини. Повернулася. Мужичок: 67-70 років, невеликий, з милою усмішкою, запитав:

– Росія? Україна? Романія? Черкей Лаворо? (шукаєш роботу?) Катя відповіла: Україна. І помахала рукою, що не розуміє, про що він питає.

Чоловік жестами пояснював, що йому необхідна жінка для роботи в будинку. На картці написав 1500 мілялір.

Читайте також:  ТЕРМІНОВО! Автобус з паломниками “лоб в лоб” зіштовхнувся з вантажівкою, загиблих важко порахувати

– Дуже багато готовий мені платити. (Від людей вже чула, що на прибираннях платять 800 міляков) – Краще не зв’язуватися з незнайомими, як вчили односельчанки. Хто знає, що він хоче від мене і куди поведе – думала.

Відійшла в іншу сторону вокзалу. Чоловік знову підійшов до неї. Мило заглядав в очі, усміхався, намагався взяти за руку. Катя зрозуміла, що він її прийняв за продажну жінку. Розвернулася і пішла в бік, де був пост поліції. Тут вона і простояла спокійно близько двох годин. Коли до поїзда залишалося вже небагато, пішла шукати свій перон. Присіла на бетонну лаву і стала чекати. Поруч сиділа жінка і курила.

– Наших українок видно за кілометр: по норкових шапках і жовтим зубах.

Катя здивовано повернулась до жінки. Не сподівалася почути тут рідну мову.

– Ти коли приїхала сюди? Пробач, що на «ти», але тут всі так звертаються один до одного і по імені.

– Приїхала сьогодні, на світанку. І вже не хочу нічого: ні Італії, ні заробітків. Хочу додому, в село, до дітей.

– Не плач. Всі, хто приїжджає сюди, спочатку плачуть. Я теж плакала. Подумай про дітей, про їхнє майбутнє. Адже для них буде краще, якщо будуть мати добрий одяг, вдосталь їжі, вчитися, а не заглядати в чужий двір із заздрістю. Я вже була вдома. І що? Знайти роботу важко. Якщо знайшов – плата мізерна. За лікування треба платити, за навчання дітей теж. Тому і повернулася знову сюди. Пожepтвyвала собою для добра сім’ї. Дай Бог, щоб вони це колись оцінили! Ми вирвалися з безодні бідності.

– Я думаю, що зароблю трохи грошей і повернуся в село. Тут все чуже для мене, – відповіла Катя.

– Ти так думаєш зараз. Пройде час, і ти згадаєш мої слова, – посміхнулася незнайомка. – Що без Італії ти вже жити не зможеш. Не переживай, все налагодиться. Твій поїзд через кілька хвилин. Щасти тобі!

Вона підійшла до двох літніх чоловікові і жінки, які сиділи поруч, італійців, показала на Катю і попросила доглянути за нею в дорозі. Вони посміхнулися і доброзичливо закивали. У поїзді сім’я посадила Катю поруч.

– Відповідальні, – подумала.
Було приємно на душі, що хтось в чужій країні переживає за неї, зовсім незнайому їм людину.

Через дві години поїзд зупинився в невеликому містечку, назвемо – Беневенто. На вокзалі її очікували Маруся і Нуся, односельчанки. Обіймають, цілують, плачуть.

Читайте також:  Російські прикордонники обстрілюють вантажівки терористів

– Роботу тобі знайшли, тут недалеко. Приступиш сьогодні. Будеш доглядати за трьома бабусями: 82, 88 і 92 роки.

Село, більше схоже на хутір. Кілька сірих кам’яних двоповерхових будинків підпирали один одного. Навколо – поля і сади, густі виноградники. Вдалині – гори зі сніговими вершинами. І над усім цим – блакитне небо. Красиво.

Її три немолоді господині сиділи на лавочці, підпираючи один одного, як ці будинки. Познайомилися. Господині з посмішкою оглядали свою помічницю. Наймолодша взяла Катю за руку і повела в будинок. Як виявилося, сестри займали лише перший поверх.

Це була єдина велика кімната з маленьким вікном біля дверей, яке виходило на вулицю. Ще одні двері вели в туалет і ванну. Три ліжка. Одне з них – для неї. Стіл по середині кімнати. Буфет, камін – по кутах. У кімнаті – напівтемрява. Телевізор – ровесник бабусь. Потім бабуся повела Катю в сад. Будинок від будинку (перші поверхи) поділяв проміжок не менш одного метра. Вгорі будинки переходили один в другій, суцільний ряд.

А там, позаду хати, крутий спуск, і – неповторна панорама. Внизу – річка-змійка блищала в променях сонця. Груші, персики, як молоді дівчата, в білому вбранні. Кущі троянд. Спів пташок.

Опустилися вузенькою стежкою в невеликий сад. Тут, в скелі, в невеликих нішах жило кілька курок. Неслися. Трава – висока, м’яка. Катя зняла босоніжки і відчула полегшення: дотик землі.

Ось так і почалося життя нашої Каті-служниці. Піднімалися бабусі вранці, як тільки перші промені сонця стукали у вікно. З ними піднімалася і Катя. Мила всіх, одягала, годувала. Сідали обідати, коли годинник на сільській ратуші вибивали опівдні. Найбільше любили бабусі макарони з чечямі, ліндікамі, горошком. Багато їли всілякої зелені у вигляді салатів. Після обіду вони найчастіше відпочивали, а Катя прала, мила, прибирала. Роботи було багато, щоб не нудьгувати, Катя йшла в сад і там щось садила, полола, доглядала. Забувалася. Представляла, що вона у себе в саду, вдома.

Катя схудла. Адже в селі, хоч не мали грошей, але була корова, була сметана, масло, був кабанчик. Вона сумувала за звичною їжі. Хоча почала звикати і до нової. Живучи з бабусями, вивчила близько них мову, Катя бачила, що ті гроші, які платять їй бабусі, – дуже великі для них. Маючи від природи добре серце, чуйну натуру, Катя вирішила знайти собі багатшу сім’ю, тим більше, що сільська Рада почала надсилати до стареньких соціальних працівників.

Читайте також:  Відпустив кермо і танцював при 230 км/год: Василь Ломаченко полоскотав нерви своїм шанувальникам (відео)

Одного разу Катя показала своїм господиням фотографії своєї хати, господарства, дітей. Ті не могли зрозуміти, чому вона приїхала на заробітки, маючи все. Попрощалася вона зі своїми бабусями через рік. Вони плакали. Плакала і Катя.

– Я буду приїжджати до вас у вільний час, буду допомагати стежити за садом і городом.

Але нова робота, нова сім’я, нові правила, нові проблеми. Ця сім’я була великою: жінка-iнвaлід, її чоловік, який, майже не піднімався з крісла, читаючи газету, то дивлячись телевізор, син – 45 років, заміжня дочка зі своєю численною челяддю.

Житло: величезна вілла в два поверхи, широка мансарда. Великий доглянутий сад. Поруч гаражі на дві машини. Через місяць Катя відчула, як змучилася від цієї роботи: мити, варити, прибирати, прасувати по тридцять сорочок в тиждень для чоловіків, доглядати сад і обрізати троянди. Адже їй не двадцять п’ять, а сорок п’ять.

Бoліли і oпyxали руки. Нила спина. А як зненавиділа вона неділі, коли всi, що є родичі у патронів, приходили на обід! Купа брудного посуду.

Минуло сім місяців. Дyша її, сповнена тугою за Батьківщиною, не знаходила собі розради на чужій землі.

– Напевно, залишу і цю роботу, – думала Катя. – Не щастило мені в житті в Україні, сама винувата, не щастить мені і тут. Дуже вже важкі для мене ці заробітки.

За чотири роки перебування на заробітках, працюючи у різних людей, стpaждаючи від ностальгії за рідним краєм, не знаходячи себе в цьому великому і прекрасному світі, вона твердо вирішила: повертатися додому назавжди.

– Буду їсти одну картоплю, буду сидіти в холодній хаті, але в своїй, в своєму селі, біля своїх дітей, але вдома. Хочу обробляти свою землю, сіяти і полоти на своїй землі. Нехай влада думає лише про себе, а не про людей, а ми будемо разом, будемо думати, як поліпшити наше, українське.

Катя повернулася в Україну. Коли сіла в бус, ніколи в житті не відчувала себе такою щасливою! Переїхавши кордон Польщі, сльози котилися і котилися з очей. Вона була вдома! Вона вже знала: нічого не змусить її покинути більше власний будинок. Знала, що їй робити! Вона буде боротися за місце на рідній землі, власної землі, української! Така її доля.

Автор – Олександра Остапова


Джерело.