“Він не міг пробачити дружині, що наpoдила від іншого, хоч і не вважав це зрадою. А коханці не міг сказати про сім’ю”
Латте і літо
Дарина придумала казку, у якій була жінкою-літом. Вона справді любила латте і літо. Й інколи забігала після роботи у кав’ярню з роматичною назвою «Париж». Сідала за столик біля вікна і шукала щасливих перехожих. А серед них – Його
Дарина знала: Він ходить цією вуличкою. Інколи забігає до «Парижу» на горнятко кави. Він любить міцний напій. Чорну каву-циганку із присмаком перестиглих цілунків.
Інколи вона замовляє вино. Воно смакує їй з латте. У цій кав’ярні вино особливе: наче забутий тpyнок кохання.
Дарина любить насолоджуватися вином, латте і вечором. У вазі дрімають напівсонні троянди. Молоденький офіціант запалює свічку. Він посміхається до Дарини дyшею. Для нього ця елегантна жінка – таємниця. Він не може вгадати, скільки їй років. Тридцять? Трішки більше? Чи менше? Її вік залежить від настрою.
«Чому ніколи не приходить той, хто призначає їй тут побачення?» – дивується несерйозний хлопчисько у серйозному білому фраку. І разом з Дариною кидає погляд у величезну шибу, за якою вечір когось квапить додому, когось – на зустріч до коханих, когось – до самих себе.
Вона дякує офіціантові, поправляє шалика і, не поспішаючи, залишає кав’ярню. Він бере келих-айріш, з якого вона пила латте. На скляній ручці зачепився дотик її пальців. «Невже ти закохався, хлопчиську?» – іронічно запитує внутрішній голос. Він червоніє. І дивиться у вікно
Від Ігоря залишився бiль, що оселився у потаємному закапелку дyші. Дарина не знала, що в Ігоря була дружина. І доня, наpoджена не від нього. Йому важко було пробачити дружині. І не міг залишити її. Він знав, що ніколи не зможе стати батьком. Перед весіллям не зізнався майбутній дружині. Бо кохав. Розповів усе пізніше. А вона мріяла наpoдити маленьке, крикливе диво, бо шалено любила дітей. Працювала в дитсадку. Приносила додому доторки чужих теплих долоньок і тихо сумувала.
Ігор каpaвся смутком дружини. Вона не дорікала йому. Лише часто так голосно мовчала, аж робилося лячно.
Якось мовила: «У мене буде дитина». «Тобто, у нас?» – перепитав Ігор. «У мене. Це – не твоя дитина. Якщо хочеш, можемо розлучитися». «Хто?» «Я ніколи не скажу цього».
Ігор знав: це не була зрада. І він мусить пробачити. Але не вміє це зробити. Та й чоловіча гордість шепотіла: «Обманутий, обманутий»
Яринка з’явилася навесні. Ігор не міг себе змусити взяти на руки маленький згорток. Не зупинявся перед ліжечком. А крихітна людинка була на диво чемна. Мало плакала. Немов розуміла, що не можна тривожити його, чужого.
Тоді й Ігор зустрів Дарину, коли зайшов у справах у рекламну агенцію, де вона працювала. Він вирішив розлучитися з дружиною. Згодом. Аби не казали, що залишив щойно наpoджене дитя. Ось, мине Яринці рік, і тоді.
Він зустрічався з Дариною три роки. І не наважувався зізнатися дружині, що має іншу жінку, а Дарині, що має сім’ю.
«Тату, ти не любиш мене?» – запитала трирічна Яринка. У дитячих очах причаївся дорослий материн смуток. Не знав, що відповісти. «Тати люблять тільки хлопчиків?» У дверях стояла дружина. Вона також чекала на відповідь. «А я чемніша, ніж Василько. Але його тато»
Наступного дня Ігор зізнався Дарині, що має дружину і нерідну доньку. «Я мушу піти з сім’ї». «Ти мусиш повернутися». «Але» «Їм буде важко без тебе». «Їм і зі мною нелегко». «Все буде гаразд»
Дарина говорила мудрі й банальні речі. Їй було боляче і прикро. Але мусила повернути незнайомій жінці – чоловіка, а маленькій дівчинці – татка. І якось пояснити друзям і батькам, чому більше не зустрічається з Ігорем. І навчитися жити без нього.
Цього вечора він нарешті помітив, що дружина змінила зачіску. І вона їй дуже личить. Він упізнав у цій жінці своє шалене кохання, заради якого обманув.«Я повернувся. Пробач». Вона погладила його темне волосся. «У тебе з’явилася сивина», – мовила. І обвила його шию руками. Яринка усміхалася. З її очей зник дорослий материн смуток. «Я кохаю тебе», – прошепотів на вухо дружині. «Я люблю тебе, донечко», – сказав голосно і підкинув малу не до стелі – до неба.
Дарина більше ніколи не бачилася з Ігорем. Відтоді минуло. Яка різниця? Їй лише трішечки за тридцять. Біля її долі зупинялися чоловіки. Але вони були просто випадковими перехожими.
Придумала собі образ жінки-літа. Казку зі смаком латте. Вірила у свою фантазію. І кепкувала з неї. Така собі гра жінки з долею…
Він забіг у кав’ярню з мокрою парасолею. Вільне місце було лише за «її» столиком.
– Можна присісти?
Кивнула головою.
– Дощ, – промовив
– Дощ – сказала вона.
Замовив горня кави.
«Чому я не взяла парасолю?» – картала себе Дарина, кидаючи погляди за вікно.
– Перепрошую, ви когось чекаєте? – запитав.
– Коли закінчиться дощ. Ось не повірила синоптикам
Він засміявся і подумки сховав її під своєю великою парасолею.
Офіціант приніс йому каву. Запалив свічку. «Це той, кого вона завжди чекала?» – подумав. «Так», – відповів внутрішній голос.
Блискавиці освітлювали вулиці, аж зажмурювалися промоклі ліхтарі. Дарина хотіла йти додому, але дощ нікуди не поспішав.
Незнайомець замовив ще одну каву. І попросив принести кілька найсмачніших тістечок.
– Це для вас, – поставив перед нею мініатюрні корзиночки й горішки. – Забув представитися. Олександр.
Вона хотіла попросити офіціанта викликати таксі. Але ж додому кількасот метрів. Їй було шкода персикової сукенки. А ще вона не любила мерзнути.
– Я подумав, візьміть мою парасолю.
– А ви? Вам далеко?
Він жив на сусідній вулиці.
Вони разом вийшли з кав’ярні. Несерйозний офіціант у серйозному білому фраку закохано-ревниво дивився услід. Олександр від хвилювання не міг відкрити парасолі. А літо прохолодними краплинами дощу цілувало її губи з ароматом латте.
Автор – Ольга ЧОРНА
За матеріалами видання “Наш День“
Шукайте деталі в групі Facebook
