Українку Наталю з глибинки дуже покохав француз і забрав її до себе

Євгенія Зборовська із села Мильча Дубенського району народила і виховала аж чотирьох гарних та добрих доньок та сина. Всі вони уже давно дорослі, порозкидала їх доля по різних куточках, а найдальше – наймолодша, Наталя. Незвичайний подарунок зробила їй доля, і тепер українська дівчина з віддаленого села Рівненщини живе аж у Франції.

Інтернет «ловили» аж на комині. Пише Вісник

69-літня Євгенія Олександрівна весь вік пропрацювала у колгоспі дояркою. Тож добре знає, який нелегкий селянський труд. Жінка дуже хотіла, щоб її діти вибuлися в люди. Тому завжди наказувала, аби добре вчилися, не лінувалися. Незважаючи на невеликі статки (бо що в колгоспі заробиш?), усім допомогла вищу освіту здобути. Коли старші створили свої сім’ї, єдиною незаміжньою була наймолодша – Наталка. Вона теж виросла слухняною та старанною дівчиною. Яке майбутнє чекало її у віддаленому селі? Таке ж важке, як у матері: покладене на вівтар постійній роботі, городу та господарці. Тому Наталя вирішила вчити англійську мову, щоб поїхати десь за кордон на заробітки. І права водійські отримала. Але доля по-іншому розпорядилася.

– Поїхала Наталя в Єгипет оддихати, і там познайомилася з французом, – розповідає мама Женя. – Добре, що знала англійську, то говорила з ним без проблем.

Повернулася весела, загоріла, з радісним блиском в очах, бо вже тоді зрозуміла, що закохалася у чорнявого Азіза. Мати спокійно ставилася до захоплення доньки. Думала – усе це тимчасове. Бо що то за діло: говорити тільки по комп’ютеру і не бачитися. Живе родина на краю села, у самій низині понад берегом. Тож іноді, аби Наталя поговорила зі своїм французом, племінники з антеною аж на комин лізли, щоб ліпше тягнуло.

Майже півтора року спілкувалися закохані по скайпу. А тоді Азіз запропонував зустрітися у Києві. Наталка, не роздумуючи, погодилася, бо ж так давно його не бачила.

– А коли Наталя сказала, що буде виходити за нього заміж і поїде жити у Францію, я зacлабла, – тепер сміється над своїми переживаннями Євгенія Олександрівна. – Плакала, просила добре подумати. Так знервувалася, що достала аж гiпepтонічний кpuз. Що ви думаєте: то ж нелегко свою дитину невідь-куди відпускати. Майбутнього зятя бачила тільки по комп’ютеру. Нічого такий, файний, все заспокоював мене: «Я Наталю в обіду не дам».

На пoлoгu викликали перекладачів

Уже більше п’яти років живе Наталя на сході Франції, у містечку Безансон, населення якого становить понад сто тисяч осіб. Тут нарoдився і Габріель – перший французький внук бабусі Жені.

– О, там не така мeдицина, як в нас, – оповідає пенсіонерка. – Коли Наталя мала нарoджувати, то до неї двох перекладачів привели: українського і російського. І все було безплатно. Якщо виховуєш маленьких дітей, то там дають на певну суму талончик, по якому можна у магазині два рази в тиждень безкоштовно брати продукти. Коли Наталя гостювала у нас, то по ті продукти ходила її подружка.

Як і кожна мати, Євгенія Олександрівна радіє, що її дочці пощастило жити у розвинутій європейській державі. У хороших умовах, з дбайливим чоловіком, у достатку, мають чотирикімнатну квартиру, дві машини.

– Наталя не хоче тут бути, ще й каже, що мене до себе забере. Я боюся, бо що там буду говорити, мови не знаю, – зізнається. – Але дочка розказувала, що там дуже багато людей, які розмовляють російською, тож не пропаду.

Живучи у далекій стороні, Наталя таки сумує за рідною домівкою і намагається знайти можливість відвідати рідних у селі. Ось і цього року разом із сином та донею на два літні місяці прилетіли до маминої оселі. Азіз теж хотів побувати у тещі, але змінилися плани на роботі (працює агентом з нерухомості), тож йому не вдалося у потрібні дні взяти відпустку.

– А внуки Габрієль і Маріам були дуже раді. Їм так сподобалося у нас, – сяє радістю бабуся. – Тут природа, бігати скрізь мона, живність всяка є. Вони й українською потрохи говорили, а ми від них французьку вчили. Знаю, що корова буде «ваш», машинка – «аватюр». Ще кілька слів запам’ятала.

Із закордонними внуками радо гралися й інші дітлахи, бо бабуся Женя багата на них. Має 14 внуків та 15 правнуків! І це найбільше щастя – весела дружна родина. Тепер Євгенія Олександрівна не плаче, а дякує Богу, що подарував наймолодшій доні саме таку долю. А ще планує, як дасть Всевишній сил та здоров’я, зробити закордонний паспорт і таки побачити, яка ж та Франція.

Руслана ТАТАРИН, Рівненська область

Шукайте деталі в групі Facebook