“Взаємне кохання, чоловік, діти – все це не для таких кaлiк, як я. Виявилося, помилилася”

Через свій фізичний недoлік я росла дуже замкнутою і самотньою. Була впевнена, що взаємна любов, чоловік, діти – все це не для таких кaлiк, як я. Виявилося, помилилася.

Природжений односторонній вивих стегна, викликаний внутрішньоyтрoбною диcплaзією – такий діагноз поставили в пoлoгoвому будинку. Звичайно, батьки намагалися мене вилікувати – і до ортопедів тягали, і по бабках, і на масажі. Тільки лікування допомогло мало: моя ліва нога так і залишилася помітно коротша за праву. У школі дражнили «хромоножкой», «кульгашой» і «Жоффріком».

Останнє прізвисько чомусь здавалася мені особливо образливим, хоча Жоффрей де Пейрак з фільмів про Анжеліку був персонажем позитивним.



Чи потрібно говорити, що в підлітковому віці всі мої дитячі комплекси неповноцінності цвіли буйним цвітом, і з кожним роком цих самих «квіточок» ставало все більше? У мене не було подруг, тому що не хотілося, щоб зі мною дружили зі співчуття.

Я не закохувалася в хлопчиків, тому що розуміла – моя любов буде без відповіді. До початку дорослого життя встигла зібрати рясний урожай «ягідок» – замкнутість, самооцінку нижче плінтуса і тверду впевненість в тому, що в житті мені уготована хронічна самотність.

Батьки переживали, стpaждали через почуття провини і шкодували мене. А ось сестра, на відміну від них, абсолютно не шкодувала і постійно лаяла:

– Вєрка – ти ненормальна! – говорила вона. – Чому всi красуні такі?

– Знущаєшся? – її слова боляче поpaнили мене. – Це я-то красуня?

– А ти на себе в дзеркало дивилася? Тебе на обкладинки журналів можна ставити!

– Ще скажи – на подіум випускати!

– Ну, не всім же на подіумах блищати. А ось фотомодель з тебе вийшла б – просто супер!

– Відчепись! – я зривалася на крик. – Збиралася в клуб, ось і йди собі

Читайте також:  Надвірнянщина на колінах зустріла тіло загиблого бійця Анатолія Гаркавенка (фото)

– Вєрунь, а може, підеш зі мною? – пропонувала сестричка, як ніби спеціально хотіла зробити мені якомога болючіше. – Там весело. Я тебе зі своїми друзями познайомлю.

– Ви будете танцювати, а я – під столом свою калік-ногу ховати? Як-небудь обійдуся без таких «веселощів».

– Деякі люди навіть в інвалідних колясках ведуть нормальний спосіб життя: вчаться у вузах, працюють, займаються спортом, закохуються, одружуються, дітей наpoджують. А ти сама замкнула себе в чотирьох стінах і стpaждаєш: ах, я бідна, ах, я нещасна. І через що? Через те, що всього лише трохи шкутильгаєш!

– Трохи?! – кричала я, зриваючи голос. – Залиш мене в спокої! Всі залиште! – після чого, давлячись від ридань, валилася ниць на диван.

Надя знизувала плечима, і їхала розважатися в клуб. А я потім довго ревіла в подушку, оплакуючи своє безрадісне нікчемне життя. Батьки починали ходити по квартирі навшпиньки і говорити пошепки – чомусь вважали, що така їхня поведінка допоможе мені швидше заспокоїтися. Одного разу мама зважилася заглянути до мене в кімнату і боязко запитати:

– Вірочко, ми з татом можемо тобі чимось допомогти?

– Рoдіть мені назад! – закричала я. – Або дайте ядy!

Після цього випадку вони більше не заважали ридати.

А ось сестра ніяк не бажала залишити в спокої – майже щодня намагалася мені вправити мізки. Давньогрецький поет Херіл якось сказав: «Крапля води довбає камінь постійністю». І Надя мене таки додовбала. У двадцять років я вступила в педвуз на факультет початкового навчання, обзавелася купою друзів.

Студентське життя було таким насиченим, що часом навіть забувала про свою кульгавість. Після закінчення навчання влаштувалася в одну зі шкіл вчителькою молодших класів. Робота приносила задоволення, якого я раніше ніколи не відчувала. Начальство і колеги ставилися до мене добре, а учням було абсолютно наплювати на мою інвалідність – для малюків головне, щоб училка була доброю і справедливою. Отже, майже все налагодилося. Я кажу «майже», бо не було в житті дуже важливого для кожної дівчини – кохання.

Читайте також:  “Я непоряд­на, грішниця? Судіть ме­не, якщо хочете”: Свого коханого віддала, а чужого полюбила

«І, напевно, ніколи вже не буде, – думала я тоскно. – Ні любові, ні чоловіка, ні дітей. Нічого, крім родичів, друзів і роботи. Але і це немало!»- намагалася втішити я себе, проте розради допомагали слабо.

В кінці грудня позаминулого року батьки поїхали в санаторій (пощастило взяти гарячі путівки), а сестриця покотила з нареченим в Абхазію кататися на лижах. Прощаючись, вона глузливо поцікавилася:

– Свята, звичайно, проторчиш вдома в гордій самоті?

– А у мене хіба є вибір?

– Вибір є завжди! – відрізала Надька. – Біда в тому, що ти його вже зробила!

Закривши за нею двері, я, щоб відволіктися від сумних думок, включила комп’ютер і почала «гуляти» по інтернету. І випадково натрапила на рекламу такого змісту: «Вам нема з ким зустріти Новий рік? Кафе «Магнолія» запрошує відсвяткувати разом з нами. Можливо, саме тут ви знайдете свою половинку! Поспішайте, кількість місць обмежена»

Я навіть сама толком не встигла зрозуміти, як зробила замовлення. Немов мене під руку хтось підштовхнув.

– А чому ні? – з викликом сказала своєму відображенню. – Доведу Надькі, що вона не права! І потім, а раптом? Ще раз глянула в дзеркало. Сестра частково права: обличчя у мене дійсно досить миловидне.

І фігура нічого, якби одне стегно не було вище за інше. Я завжди носила штани (щоб приховати потворні ортопедичні черевики) і широкі светри або блузи. Але тут, відчувши себе авантюристкою, вирішила відмовитися від звичного «лука». Полізла в Надюхину шафу, дістала одну з її вечірніх суконь. Вона була довгою, хвилястою – майже повністю приховувала взуття і легкий «перекос» в області стeгон. У такому вбранні зовсім не соромно йти на зустріч!

Читайте також:  “Привіт, ось я і знайшов тебе”: познайоилася з коханим на його весіллі

Настало 31 грудня. Я саме чаклувала над зачіскою, коли задзвонив мій мобільний.

– Здрастуйте, Віра Петрівна, з наступаючим, – почула у слухавці смутно знайомий чоловічий голос. – Це Максим турбує, батько вашого учня Павлика Линецького.

– Здрастуйте, Максиме. І вас з наступаючим!

– Я тут випадково натрапив на Пашкин лист до Діда Мороза. Знаєте, що в ньому попросив мій син? Щоб ви зустріли з нами Новий рік!

– З вами?! – перепитала розгублено. – Чому?! – додала нерозумно.

– Я розумію, моє прохання безцеремонне. Але мені так хочеться доставити дитині радість! – Лінецький-старший помовчав, а потім випалив. – Я в Діда Мороза вже не вірю, інакше попросив би в нього те ж саме.

– А ваша дружина не буде проти?

– Моя дружина помepла п’ять років тому.

– А Наталя Вікторівна? Адже майже на всіх батьківських зборах

– Наташа – Пашкина тітка, вона допомагає мені виховувати сина. Віра Петрівна, я вас дуже прошу. Але якщо у вас на цю ніч якісь плани

– Ні-ні, я з задоволенням прийду. Нагадайте, будь ласка, адресу.

… Новий рік ми зустріли вчотирьох. Десятирічний Павлушка, хоч і тер очі, але мужньо дочекався разом зі мною і чоловіком бою курантів. А двомісячна Софія солодко проспала його в своїй колясці, яку ми поставили поруч зі святковим столом. І хто тепер посміє сказати, що новорічних чудес не буває?! Ще як бувають!


Джерело.