Років з двадцять тому вони зустрілися. Лариса була вaгiтною вдруге. А він завжди крутився біля парку

– Коли мова – душа народу, то духовність – імунна система нашого ослабленого суспільного організму. Так і почну, – думала Лариса, глипаючи на годинник, і слухаючи ранкові новини.

– В мене все на купу, як завжди, а ще кави потрібно випити, щоб бадьорість була, – гайнула на кухню, задоволена собою.

Вона мала виступати на відкритті пам’ятної дошки людини, яка при житті любила свою землю і народ, тому їй хотілося сказати щось особливе.

Виступати Лариса любила. Вчителька, громадська діячка, дописувачка місцевих ЗМІ, вона користувалася авторитетом у своєму місті.

А ще одягалася зі смаком і мала гарну вроду, яка збереглася, незважаючи на її сорокап’ятирічний вік.

З чашкою ароматної кави, яка була гарячою і від того непридатною до пиття, Лариса з кухні повернулася до кімнати. Новини вже закінчилися, на екрані з’явився Олег Винник, творчість якого жінка любила до нестями, а сам співак то був для неї втіленням ідеалу чоловічої досконалості. Лариса ще раз глянула в дзеркало на свій бездоганний вигляд, а потім у телевізор, підспівуючи «Вовчицю». Внизу екрану лінійкою пропливав гороскоп.

Ось і для Левів прогноз.



Сьогодні їм обіцяли несподівану зустріч, яка збентежить серце. Лариса усміхнулася, і вже допиваючи каву, подумала: «Щоб мені, тай серце збентежити, о ні!». Вона ніколи не вірила в гороскопи.

Після відкриття пам’ятної дошки, де вона блискуче виступила, жінка вирушила на міську площу. Там якраз розпочиналося святкування Дня міста. Вона зустріла подругу, яка була, як і Лариса, одинокою, і вони вдвох вирішили відпочивати. Галина була вдoвицeю, а Ларисин чоловік перебував за кордоном. Два її сини були жонатими і проживали окремо. В квартирі на неї чекала хіба що кицька Варвара, яку жінка защораз квартирувала по сусідах та знайомих, бо ж часто перебувала в роз’їздах.

Читайте також:  В прямому ефірі російського ТБ прозвучала жорстка критика політики Путіна щодо Криму

Прикра тварина не хотіла більше восьми годин залишатися самою вдома. Дванадцятилітня мудра кицька наче розумілася на часі. Минало вісім годин – завивала не своїми голосами, піднімаючи весь будинок на ноги. Але зараз Варвара була в мами, в селі. Її Лариса відвезла на все літо, щоб мати свободу.

Подруги купили морозиво і гуляли містом, жартували, пригадували студентські роки. Хоча був полудень, але люди вже почали сходитися. На площі працювали атракціони, стояли ятки з наїдками та напитками, почався концерт. Назустріч подругам ішли чоловік, жінка та троє дітей. Лариса ще здалеку їх помітила. Щось до болю знайоме їй показалося у постаті чоловіка. Коли порівнялися, зрозуміла – це він. Нічого особливого не сталося, просто серце її обірвалося і впало. Глянула в голубі очі. Їхні погляди на долю секунди зустрілися.

– Привіт, малий, – прошепотіла самими губами.

На хвилю завмерла, аж очі заплющила, а оговтавшись, зрозуміла, що все таки був він, малий. Чи ж він впізнав її?

Яким він красенем став. А дружина, як лялька. Він білявий – вона з чорним волоссям, і діти у них чудові. Так, так. І слава Богу. Щасливий малий. Думки крутилися в голові, аж розсікали скроні.

– І вишиванка у нього голубим вишита, під колір очей.

– Ой, що з тобою? – Галина доскіпувалася. – Чи не тиск часом?

– Та ні, ти знаєш, я згадала, мені терміново треба додому.

– Але чому? Нині ж свято, нічого робити не можна.

– Треба, треба, вибач, але я тебе залишаю, – промовила Лариса і швидко пішла додому.

Вона впала на ліжко і розплакалася. Ридала довго, спершу гучно, а потім все тихіше, і ще довго схлипувала та зітхала, згадуючи далекі часи.

Читайте також:  На Прикарпатті без журналістів інспектують об’єкти, де проводять руслоочисні роботи (відео)

Років з двадцять тому вони зустрілися. Лариса була вaгiтною вдруге. Старший син ходив у дитсадок, чоловік працював на місцевому заводі. Малий завжди крутився біля парку, мабуть, жив десь там. Було йому років, може, сімнадцять. І він закохався в неї. Коли вона вела сина в дитсадок, супроводжував її до півдороги, потім зустрічав. Він говорив їй якісь слова, про те, яка вона красива, як він скучає за нею, коли вихідні дні. Вона сміялася з нього. Вони навіть не познайомилися. Він її називав красунею, вона його – малим.

– Привіт красуне!

– Привіт малий!

Деколи він дарував їй квітку, або дві, які рвав на клумбі в парку.

– Дві не можна, – гнівалася Лариса.

– Можна, можна. Це – ми, двоє, – казав малий і завжди пропонував їй вибрати себе.

– Мене тут нема. Це ти і твоя дівчина, – казала Лариса, а він морщив смішно лоб, щоб її розсмішити.

Після народження другої дитини, Лариса кілька місяців була вдома. А коли вийшла до міста, то малого не було. Кілька днів, навіть тижнів Лариса надіялася побачити хлопця, та все марно. Їй наче його не вистачало.

Та з часом все забулося. Білявий, стрункий, голубоокий хлопчина лише кілька разів приходив у її сни.

– Чого я плакала? – запитала себе Лариса. – За чим? Та за молодістю своєю, з якою сьогодні зустрілася, – відповіла сама собі і пішла робити улюблену каву, маючи на меті знову потрапити на святкування.

Автор – Раїса ОБШАРСЬКА

За матеріалами видання “Наш День“

Джерело.