Уляні бoліло сeрце: Нова і молода дружина до Греції чи то Італії утікла, матір паpaлізувало, а йому пальці відpiзало

Уляна збиралася пекти пиріжки. Сьогодні вихідний, син з невісткою та внуком обіцяли приїхати. Щось смачненьке іще зготує, хай діти поласують домашнім. Зараз ще поставить варити холодець – уже готовий півник з самого ранку чекав своєї черги. Раптом загавкали собаки. «Кого там несе? Дітям ще не рано, та й пси зустрічають так лише чужого», – подумала.

Відсунула фіранку.



Повз вікно майнула постать сільського голови. Гукає її, мовляв, вийди на поріг, не хочеться болота до хати нести. – Дуже зайнята, Уляно? Справа є.

Як є, то нехай каже, бо вона справді не має часу. Тісто пора виробляти.

Голова чомусь м’явся, розпитував про сина, невістку. Хвалив, які добрі у неї діти. Уляна починала гніватися.

– Ти ж не за тим, Миколо Васильовичу, прийшов?

Голова зітхнув. Не за тим, звісно, але як почати таку делікатну розмову, не знає. Та, врешті, чого там.

– З Романом бiда. Болгаркою oбрiзало пальці на обох руках, повезли до лікарні.

Уляна полегшено зітхнула. А їй що до того? Звичайно, хай Бог боронить кожного від біди, але. З Романом вони давно чужі.

Голова не ступався з ганку. Уляну починало це нервувати.

– Як маєш іще казати щось, то ходи до хати, Васильовичу. Бо ось над’їдуть діти.

– Там теж дитина маленька. Залишилася лише з бабою. Ти ж знаєш, стара не ходить. Словом, я подумав, може, ти заглянеш до них, Уляно? Чи забереш дитину, поки не приїде Романова сестра. Я вже телефонував їй.

– Чи ти здурів, Миколо? Ступися, телефонуй кому хочеш, а мене не чіпай. Кажеш, там навіть хати нема кому розпалити? Ти – сільський голова, от і думай, – зачинила сердито двері.

Вимішувала тісто, аж пищало. Гнів, образа – усе нараз розбурхало давні спогади. Боже, як в житті буває? Прийшла молодюсінькою в невістки. Правда, Роман жалів її, любив, допомагав в усьому. А свекруха? Якби могла, певне, Уляну в ложці води втoпила. Не так сіла, не тоді встала. Не те слово мовила, не так подивилася. Не вміла невістка ні город сполоти, ні їсти зварити, ні попрати чи попрасувати. О, той пронизливий свекрушин погляд Уляна запам’ятала на усе життя.

Читайте також:  Як собак: українські заробітчани показали інший бік обіцяних «золотих горів» (фото)

Роман спочатку вступався за дружину, а потім – чи то втомився, чи набридло – змовчував матері. Уляна крадькома виплакувалася у кутку, аби менше бачили. Хто по-справжньому жалів Уляну, то молодша Романова сестра – Софія. Втішала братову, мовляв, не зважай. А якось після чергової сварки відверто зізналася, що зробить усе, аби виїхати з дому, не бути в одній хаті з матір’ю, бо вона і їй, рідній дочці, життя не дасть.

Софія таки дотримала слова. Вийшла заміж за хлопця аж з-під Полтави. Писала додому скупі листи й окремо Уляні, де хвалилася тихим сімейним щастям і зізнавалася, що коли і сумує за кимось удома, – то хіба за нею, своєю братовою.

А свекруха не подобріла до Уляни навіть після народження внука. Тож коли вони з Романом купили невдовзі старе обійстя на віддаленій сільській вулиці, воно здалося Уляні раєм.

Зрідка додому навідувалася Софія. Уляна завжди була рада її сімейству. Дружили і їхні діти. Може, так би збігли літа. Сергій закінчив школу, вступив до інституту. Виріс добрим, роботящим. Та й вони з Романом не сиділи, склавши руки: розбудувалися – і дім новий звели, і стодолу з хлівом, і літню кухню. Тільки б жити.

Та якось забігла сусідка. Між розмовою про те, про се, про погоду закинула: як там Роман з Мілею? Ой, то Уляна нічого не знає? А, значить усе неправда, люди казна-що видумають. А тим паче, коли мова про Мільку. Сусідка заспішила додому, а Уляна перекручувала в пам’яті останні тижні, дні, і хоч не хотіла, а таки усвідомлювала, що Роман змінився. Ніби уникав її. Раніше пригорне, приголубить, а тепер буркне, мовляв, старі ми, які там ніжності.

Читайте також:  Сповідь заробідчанки:“Мамо, не їдь!” Я повернулась додому i не впiзнала доньки ...

Невже Мілька? Прибилася до їхнього села не знати звідки, точніше прислали фельдшеркою. Тільки ж на роботі довго не затримувалась, як і на квартирах – то в однієї старшої жінки жила, то в іншої. То їздила десь на заробітки в Польщу, тим і перебивалася. А ще не гребувала жодним чоловіком, який тягнувся до її спідниці.

Але щоб Роман. Двадцять п’ять літ прожили в парі, час для сина невістку чекати. Та й старша Мілька не набагато за їхнього Сергія.

Роман, звісно, відпирався. Уляна було вже повірила чоловікові. Якби котрогось ранку на їхньому дворі не з’явилася сама Мілька.

– Тітко Уляно, а де Роман? – стояла безсоромна, зухвала у своїй молодості і гріховній красі.

– То я тобі «тітка» і, може, Роман – дядько?

– Ні-ні, – засміялася білозубо Мілька. – Бачите, я чекаю від вашого Романа дитину. То перекажете, що я приходила.

Майнула коротенько спідничкою і пішла, вихитуючись на високих струнких ногах. А, може, то в очах Уляні хитався увесь світ?

Не хотіла, не могла, слухати ніяких пояснень Романа. Чи то випадковість, чи біс у ребро, коли в голову сивина. Зібрала речі: іди, чоловіче, зі своєю Мількою куди хочеш, забирай з хати, що забажаєщ, а хоч – і половину обійстя тягни за собою, лишень ступися з подвір’я, з очей, з серця.

Пережила біль, сором, осуд людський. Роман ступився з Мількою назад до матері. Тільки недовго нажився з молодою дружиною. Нaрoдила Мілька дівчинку, побула ще півроку і гайнула чи то в Грецію, чи в Італію. Відтоді ось уже більше трьох років про неї ніхто й не чув.

Читайте також:  Я повинен був зробити це. Я хотів розлучитися...

Роман приходив до Уляни, просився назад. Мовляв, так вже трапилося, прости. Ось і сина женити треба.

Нічого, якщо Сергій захоче, то прийде за весільним благословенням. Уляна перечити не буде, а більше нехай її ніколи не тривожить.

Правда, у селі чутки ширяться швидше, ніж літній дощ. Тож знала Уляна, що свекруху рoзбив пaрaліч, що тепер Роман має мовби двоє дітей у хаті: мусить доглядати за матір’ю і за донькою.

Утім Уляні байдуже. Усе перегоріло. Що їй, до Романа, його теперішньої сім’ї? Приїдуть діти. Невісточка у неї золота, і внучок.

Та, схоже, її нинішні тривоги не закінчилися.

– Мамо, ти чула, з татом біда, він у лікарні – почав ще з порога син.

– Сергію, чи в тебе іншої мови нема? Роздягайся та до столу. Зголодніли, мабуть? – обціловувала сина і невістку, а найдужче внука.

– Мамо, ви тут вечеряйте, а я таки збігаю до баби. Хоч в грубці розпалю. А завтра поїду в лікарню, до тата. Ну чого ти нахмурилася, мамо?

Хотіла сказати, що вона не нахмурилась, а плакати зараз буде. Старалася для них, цілий день біля плити простояла. Та Сергій уже причинив за собою двері.

Обвела поглядом чомусь винувато притихлих невістку з онуком.

– Беріть, Галинко, вечеряйте. А я наздожену Сергія. Як він там упорається сам, без мене.

Накинула куртку і пірнула у лютневі сутінки. Наздоганяла сина.

Автор – Зіна КУШНІРУК

Джерело.